Познайомився з цією жінкою я на автостанції в одному з райцентрів Рівненщини. Чекаючи свого автобуса, вона розмовляла із сусідкою по лаві. Мимоволі прислухавшись до їхнього діалогу, зрозумів, що пані Оксана (так вона себе потім назвала) – переселенка з Донбасу. Пристав до розмови і я, а потім, відрекомендувавшись власним кореспондентом «Вісника», попросив у пані Оксани як біженки інтерв’ю, проте говорити на диктофон вона відмовилася, хоча охоче розповіла, так би мовити, неофіційно про тамтешнє своє життя. Не буду переказувати своїми словами тієї розповіді, вона мало чим відрізняється від доль тисяч її земляків, котрих зігнала з рідних місць війна. Натомість пропоную прочитати листа, якого пані Оксана несподівано надіслала днями.  

«Доброго дня, Ігоре! Пишу Вам з окупованого Донецька, куди повернулася  з Рівненщини після півроку поневірянь, одна, без родини, яка не схотіла, як я, жити там у чужих квартирах, власники яких скаженіють, щомісяця підвищуючи плату за оренду, а в центрі зайнятості пропонують роботу, на якій працюють лише деградовані алкаші, бо умови жахливі та ще й зарплатню по півроку не виплачують. На Рівненщині живуть старі батьки, з якими тепер, мабуть, не скоро  побачусь, бо виїхати з цього пекла практично неможливо. Мало того, що бойовики обстрілюють, підривають блокпости, так ще наша влада їм полегшила роботу, залишивши дві дороги смерті, аби якщо не під час першого чи другого проїзду за власні кошти туди й назад, то третього чи четвертого бути розбомбленим… 

Уже півроку прошу у своїх знайомих контактні номери реальних волонтерських організацій, але вони не надають. Як мені зізналася жінка одного такого «мецената», він навіть свого брата з Луганська не хоче запросити: мовляв, той приїде, а коли та війна скінчиться – невідомо. Ніхто не хоче мати собі зайвого клопоту навіть під час війни. Мама часто мені розказувала, як у хатині моєї бабусі й дідуся, тобто її батьків, жило дві родини, бо їхню хату спалили німецькі окупанти. Але запросити мою родину до себе вони теж не хочуть. Сказали: «Одну тебе приймемо, а на всіх місця не вистачить». А скільки жінка, мати може жити без своєї родини? 

Приїхала на Різдво в Донецьк навідати чоловіка й дітей з онукою, і потрапила у страшенну пастку, бо мешкаю у Київському районі, де весь час тривають бої. Так, тут більшість населення зомбоване рашистською пропагандою, що ллється з російських телеканалів. Ті, хто це дивиться, мають явні ознаки шизофренії. Проте є багато людей, котрі не можуть кинути напризволяще своїх старих і хворих батьків, тож потерпають під «Градами» й «Смерчами», як і я, дихають смородом газових бомб, з опущеними очима проходять повз поліцаїв, що перевіряють паспорти навіть серед білого дня, тремтять на зупинках соціального транспорту від жаху можливих обстрілів, мерзнуть без світла й води.

А тепер кілька гострих шпичаків й у бік української влади. Замість того, щоб евакуювати українців Донбасу, а не дозволяти всім колаборантам безперешкодно тікати від того, що вони самі накликали на площі Леніна, організувати виїзд, місце проживання, оплату оренди, а заодно боротьбу зі скаженими ріелторами та власниками житла, які наживаються на біді й без того постраждалих біженців, забезпечити роботою, яка має бути спрямована на «Все для фронту, все для перемоги», плює на нас. Та що там на нас? На добровольців, які вмирають, калічаться, мучаться в полоні, а більшість населення України береже свої нерви та здоров’я, переглядаючи не новини з жахами війни, а російські серіали. Навіть не сперечайтесь, я це бачила своїми очима, тому й повернулась, як і багато інших пересічних громадян України, в окупований Донбас. Усі ці люди переконались в одному: «Ми нікому не потрібні».

Зрозуміло, зміст листа суб’єктивний, написаний, безумовно, під впливом обставин і емоцій, та все ж певною мірою відображає й так безрадісні реалії воєнного сьогодення нашої країни.