– Більше двох місяців спілкувалися у соцмережі, а потім вирішили зустрітися, – пригадує Леся. – Тоді Борис навчався у Харкові на електрика-енергетика. Тож певний час після знайомства жили з ним там. У Сарни повернулися, коли чоловік закінчив навчання. 

Коли ж Леся вперше запросила темношкірого кавалера у гості, реакція батьків була неоднозначною. Мама підтримувала рішення дочки поєднати долю з африканцем. Натомість тато категорично засуджував такий вибір. Мінявся на обличчі від самої лише думки, що матиме такого зятя. 

Втім, згодом батьки дівчини настільки полюбили Бориса Вагію, що тепер називають його рідним сином. На український манер стали кликати його Борею. 

– У нашій країні рівень життя невисокий, тож багато людей їдуть на заробітки в Іспанію, Росію, Україну. Чимало не повертається назад. Коли ж я вирішив їхати за кордон, пішов працювати на м’ясокомбінат, аби заробити на квиток та навчання в іншій країні, – розповідає про свій приїзд в Україну Борис. – Грошей у батьків не просив. У нас заведено, що рідні допомагають хлопцю тільки до 23 років, а потім він сам дбає про себе. Дівчатам, навпаки, допомагають навіть тоді, коли вони вже мають свої сім’ї. 

В Україні камерунцю подобається. Тут, каже, живуть щирі та доброзичливі люди. Щоправда, до місцевого менталітету чоловік звикає ще й досі. Порівнюючи життя в Україні та Камеруні, Борис зізнається, жителі його країни значно спокійніші. Там не прийнято кричати, навіть якщо на це є вагома причина. Тим паче, жоден чоловік не дозволяє собі підвищувати голос на жінку. Тож побачивши, як деякі українські чоловіки ставляться до своїх дружин, африканець неабияк дивувався. Зовсім не розуміє людей, які одружуються, а потім розлучаються, зраджують своїм жінкам, лінуються працювати. Одного разу місцеві чоловіки сказали: «Який ти нам друг, якщо ти не п’єш, не куриш?» 

Попри це, повертатися на батьківщину Борис не планує. Мріє, що з часом відкриє у Сарнах невеличкий бізнес. Бо переконаний: його дім там, де живе дружина та чотирирічна донька Адель. 

– Шкода лише, що до батьків вдається поїхати не часто, бо квиток коштує кілька тисяч доларів. Рідні й досі не бачили моєї української сім’ї. Нещодавно був у Камеруні. Тато з мамою сердилися, що не привіз Адель, – зізнається чоловік. – Вона ж поки що єдина їхня внучка, а бачили її тільки по комп’ютеру. У брата та сестри, які залишилися в Африці, дітей ще немає. Батьки дуже хочуть приїхати в Україну. Тож, сподіваємося, незабаром вони таки познайомляться зі своїми сватами.