Важка праця. Війна. Поневіряння. Довелося перейти рубікон і в сімейному житті. Зовсім молодою її засватали за місцевого незнайомого досі парубка. А той прямо на весіллі, хильнувши «сто грам», заявив при гостях, що не любить нареченої і жити разом з нею не збирається. Як сказав, так і зробив: «розстелив жених велику хустку, згріб все, що залишалося на весільному столі та й пропав назавжди». 

Зрештою, саме у важкий час – воєнний – зустріла Ірина Пилипівна і свою щасливу долю. «Коли в селі стояли партизани, я підтримувала їх, як могла, – пригадує довгожителька. – Серед них й Іван Радченко з Черкащини. Приглянулися один одному, побралися, збудували дім, посадили сад… На жаль, в 1970-му Івана не стало…»

 Натомість залишився рясний родовід: двоє дітей, чотири онуки, дев’ять правнуків. Щоправда, не стало вже сина з невісткою, та інші частенько навідуються, тож за великим родинним столом завжди, хоч і тіснувато, але весело. А ще бабуся, котра має світлу пам’ять і є в родині справжньою берегинею, мріє про праправнуків, з якими, як наказала родині, «негоже довго тягнути». На свою ж адресу довгожителька прийняла чисельні привітання та побажання «многих літ» як від родини, так і від односельців, представників влади.