Певно, ця пристрасть передалася на генетичному рівні. Свого часу мій дідусь мріяв про футбольну кар’єру, та й тато небайдужий до цього виду спорту. Мама розповідала, що коли я ще був у її животі, а це 1998 рік, і проходила Ліга чемпіонів УЄФА, то вже тоді «грав у футбол». Батьки дивилися матчі, а я гамселив ногами в маминій утробі, особливо коли на реальному полі відбувалися гострі атаки. Тато тоді усміхався і казав: футболіст буде! Так само з маминих слів знаю, що коли ще на ногах не стояв, а вже вправно копав м’яча – то була улюблена розвага. 

Проте мій шлях у спорті розпочався не з футболу, а з гімнастики. Ще у п’ятирічному віці мама віддала мене у спортивну школу невеличкого містечка, де ми жили на той час. Вже за рік нас занесло до столиці. Пішов у перший клас. Гімнастику замінило карате. Дуже швидко зрозумів, що то не мій вид спорту. Я взагалі не любив битися. Тож, може, тому, що найпопулярнішою розвагою для дворових хлопців був футбол, або ж через те, що всі мої родичі чоловічої статі – великі футбольні фанати, зрозумів, що хочу займатися футболом. Він приносив більше задоволення. 

Не сказати, що мав хист до футболу, однак швидко вчився, і завдяки працьовитості зумів стати рівнею своїм талановитим співклубникам. На той час ця гра перетворилася на мій свідомий вибір, і почав задумуватися про професійний спорт. Після сьомого класу вирішив перевірити себе на міцність, і разом з батьком поїхав на перегляд до львівських «Карпат». На жаль, чи швидше на щастя, та тренери мені відмовили, відверто сказавши, що заслабкий для команди такого рівня. Той випадок мимоволі змінив моє ставлення до «гри мільйонів». Хтось на моєму місці міг би зламатися, але я почав ставити собі нові цілі і сміливіше мріяти, став відповідальнішим. За кілька років мене взяли в команду ФК «Київ». То був новий щабель у сходженні до вершини професійного спорту, хоча, за загальнонаціональними мірками, й не надто високого рівня. Проте відчув, що таки відстаю від своїх однолітків. І це дало мені новий поштовх. Дні складалися з очікування тренування, самих тренувань і післятренувальної втоми. Дитячий футбол стрімко наближався до дорослого, а я ніяк не міг досягнути того рівня, до якого прагнув. І в тому була лише моя провина, бо не віддавався сповна, не витискав із себе максимум. 

За десять років у футболі неодноразово хотів закинути спорт, втрачав мотивацію, боявся своїх мрій. Якось навіть був момент, коли приніс тренеру форму і хотів розпрощатися з командою. За півкроку до мети міг зупинитися, як зупиняються тисячі тих, хто розчарувався чи зневірився у своїх силах. Але тренер лише добродушно усміхнувся і заявив, що нікуди не відпустить. Завдяки мудрому наставнику я став на той шлях, яким крокую нині. Я досить довго не бачив у собі футболіста, а він розгледів, чим неабияк надихнув, змусив повірити у власні сили. То, напевно, був переломний момент у футбольному житті. Після розмови з тренером ніби отримав новий заряд. Увесь всесвіт обмежився футболом. Не було дня, щоб я не брав м’яч і не виходив на індивідуальні тренування, крім занять з командою. 

Через півроку після рішення піти зі спорту у житті сталася важлива подія. Мій особистий маленький прорив. На одній з ігор Чемпіонату Києва на нашу команду прийшов подивитися тренер «дубля» ФК «Оболонь-Бровар» (тепер виступатиме у Першій лізі України). Знав, що декого з моїх співклубників уже брали на перегляд до «Оболоні», а цього разу пощастило мені. Наступного ж дня почав тренування в новій команді. 

Недарма кажуть, що вершини скоряються не стільки обдарованим, скільки наполегливим, старанним і працелюбним. Тепер уже й не уявляю себе без щоденних виснажливих  тренувань, ігор, хоч і не завжди результативних, і благодатної втоми потому. 

Розумію, що життя моє могло б скластися зовсім по-іншому, якби таки покинув футбол. Більшість однолітків байдикує в не вельми добрих компаніях, а ті, що не мають особливих інтересів або захоплень, як-от спорт, музика, література чи мистецтво, взагалі скочуються хтозна-куди. 

Мене ж футбол не тільки фізично зміцнив, а й загартував характер, самодисциплінував і дав волю до нових звершень. Я збагнув, що не я потрібен футболу, а футбол потрібен мені. Як повітря чи вода. Переконаний, що коли не зупинятися, то можна отримати все, про що мрієш. Бо плани у мене грандіозні, і я повинен їх реалізувати. З усією притаманною мені пристрастю.