Колись кожна поїздка породжувала в дитячій голові чимало чудернацьких запитань: чому тут майже кожен другий має ім’я Сашко? Чому на городі в моєї бабусі все достеменно так, як описував знаменитий письменник у «Зачарованій Десні»: вкупочці і цибулька й огірочки, і морквочка? Чому, як і малому Сашкові, нам хочеться тихцем поласувати ще недостиглими ягодами шовковиці? І найголовніше, яку таїну приховує в собі широке устя зачарованої Десни, поруч з яким розкинулося маленьке, нічим не примітне, до болю рідне батькові село, адже річку так люблять чернігівці? Відповіді знайшлися з часом. 

Тепер екскурсоводи говіркіші, можуть повідати те, чого не знайдеш у жодному підручнику. Ось його хата. Великі та грубезні ворота, бо саме такі досі майструють на Чернігівщині. Здається, це ті, що витесав дід Семен, який був з козаків, і вони ще тисячу літ простоять під дощем та снігом. «Хто і коли збудував нашу хату, – писав Довженко, – які майстри – невідомо. Здавалося нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю». Багатостраждальна хато! Скільки горя ти бачила, злиднів, сліз. Із чотирнадцяти дітей неграмотного Петра Довженка у світ пішли лише двоє – Сашко та його сестра Поліна. В оселі – годинник, який зупинив свою ходу на знак того, що нікого з родини вже немає в живих. Хитка драбина на горище. Ступа і дерев’яне барильце (брали воду на косовицю), така ж ложка та цукерниця дідової роботи. Повернувся до хати й самовар. Прядка, жердка зі святковим одягом матері, скриня. І, звичайно ж, колиска, над якою ночами не стуляла очей неня. На чільному місці – портрет Кобзаря, Сашкові книжки. У світлиці – портрети батьків. Вишитий рушник промовляє зі стіни: «Хто мою хату минає, тому щастя немає». Ну, як її оминути! Тут, у Довженковій оселі, усе так, як було за господарів. 

Навряд чи варто переповідати біографію великого митця, її можна знайти у будь-якому шкільному підручнику. Навчання у Глухові, робота в Житомирі, Києві. Під час Першої світової війни через хворобу серця Довженка не взяли в армію. А у громадянську він примкнув до петлюрівської армії. Молодий чоловік шукав себе у житті, шукав ту істину, яка б зробила його народ щасливішим. «Людина народжується для щастя й радості, – напише він пізніше у своєму щоденнику, – і бореться вона, і діє в ім’я щастя». Та чи не обійшло воно його самого? 

Харків. Олександр Петрович зближується з людьми творчих професій. Йому глибоко імпонує позиція Миколи Хвильового. Зйомки перших фільмів за власним сценарієм в Одесі «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання». А потім – «Звенигора», «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Мічурін», «Україна в огні»… І, звичайно ж, знаменита кінострічка «Земля», про яку Чарлі Чаплін сказав: «Слов’янство поки що дало світові у кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка». Цей фільм увійшов до списку 12 кращих фільмів всесвітньої історії. Він з успіхом демонструвався в Англії, Канаді, Голландії, Франції, США, Бельгії, Туреччині, Греції, Південній Америці. А в Радянському Союзі після виходу кінострічки Олександра Довженка піддали нищівній критиці, почали цькувати. Чи знаєш ти, шановний читачу, що його морально знищив фейлетон Дем’яна Бєдного «Філософи», опублікований у газеті «Известия»? За кілька днів Олександр Петрович посивів і постарів. 

А у 1944 році після появи кінострічки «Україна в огні» на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Довженка назвали «куркульським підспівувачем», «відвертим націоналістом». Відтоді без спеціального дозволу він не мав права нічого видати. Москва стала для нього в’язницею. Олександр Петрович не міг вільно їздити у Київ. Це була, як він казав, його духовна смерть. 

За що переслідували майстра вітчизняного кінематографа? За те, що розумів суть «визволення» Західної України, жертовність вояків УПА, мільйонні жертви Голодомору 1933 року… Натомість Олександра Довженка примусили зняти фільм «Мічурін» про примарні «досягнення» росіянина, коли в радянських концтаборах конав геніальний український вчений-садовод Платон Семеренко, кінострічку «Щорс», головний герой якої залив Україну кров’ю. За що таке приниження, моральне знущання, наруга над душею? Відповідь лише одна – за правду, за любов до України. 

Як і кожна людина, Олександр Петрович мав право на власне життя. Однак у біографії Довженка згадується лише про одну дружину – красуню-актрису Юлію Солнцеву, хоч у письменника була ще одна законна жінка. 

З Варварою Криловою він познайомився у Житомирі, де вони обоє викладали в училищі. Обвінчалися у 1917 році, а світський шлюб уклали у 1923-му. Та через три роки історія їхнього кохання закінчилася. У 1926 році на зйомках нового фільму він познайомився з Юлією Солнцевою. 

Втім, у Варвари Крилової залишився син Вадим, якого вона народила, коли вони вже не жили разом, зовні дуже схожий на Довженка. Близькі до Олександра Петровича люди розповідали, що він матеріально допомагав першій родині, але так, щоб про це не знала Солнцева. Офіційно шлюб з Варварою Криловою тривав до 1955 року. Лише за рік до своєї смерті Довженко оформив стосунки із Солнцевою. Про те, чи справді Вадим був рідним сином Олександра Петровича, історія замовчує, адже Варвара Крилова забрала цю таємницю із собою в могилу. 

Не маючи можливості відвідувати Київ, жити на Батьківщині, Олександр Довженко прагнув створити куточок України в Москві. Його кабінет на «Мосфільмі» нагадував справжній краєзнавчий музей, де годинами можна було розглядати зібрані у ньому вишивки. Тут були горщики, сніп соломи, прядка, тріснута ступа. І бюст Шевченка. 

Частину дачі у Пєрєдєлкіно він засадив соснами, які нагадували митцю його рідну Сосницю, на іншій були яблуні та вишні. Там стояла хата-мазанка і навіть росли лопухи. Саме тут, коли він готував дерева до зими, Довженкові стало зле. Врятувати майстра не вдалося. 

Ховали його у вишиванці. У ногах стояли увінчані стрічками два високі пшеничні снопи. Усипали Олександра Петровича в домовині квітами та яблуками. 

За життя у своєму щоденнику він писав: «Перед смертю попрошу Сталіна, щоб із грудей моїх вийняли серце й закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі». Але могила його так і зостається на Новодівичому кладовищі в Москві. Для того, щоб виконати останню волю великої людини, українська влада не спромоглася нічого зробити. Щоправда, будучи президентом України, Віктор Ющенко вів переговори про перепоховання Довженка з російським президентом, але безрезультатно. У 2006 році Верховна Рада України відмовилася провести заходи для вшанування пам’яті Довженка у зв’язку з 50-річчям його смерті, що передбачало перепоховання, але за це рішення проголосувало 179 депутатів при необхідних 226. Його не підтримала Партія регіонів. Так Довженка зрадили ті, хто називав його видатним, великим і неповторним. 

Чи повернеться геніальний письменник, режисер та сценарист колись в Україну, не знає ніхто – на це має бути політична воля української еліти. Навіть після смерті він не має змоги споглядати рідний край з висоти Дніпрових круч. Тож, мабуть, єдиним місцем, де так відчуваєш душу Олександра Довженка, і де в світлі зачарованої Десни «земля в цвіту… Бджола і квітка в згоді. Через Вкраїну теплий вітер ходить і цвітом яблуні спадає сивина на ярий грунт…» залишається Сосниця.