Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Івано-Франківську в українсько-білоруській родині. Батько був військовим.  

Демобілізувавшись, він перевіз сім’ю до рідної Білорусі. Там батьки майбутньої письменниці вчителювали в селі. Після закінчення школи вона влаштувалася кореспондентом у районну газету. В 1967 році вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету. Потім Світлану Алексієвич запросили до Мінська працювати у «Сільській газеті», а ще за кілька років вона стала спершу кореспондентом, а далі – заввідділу нарису й публіцистики журналу «Ньоман». Брала участь у написанні сценаріїв документальних фільмів, а потім вийшли друком її книжки. У центрі кожної з книг – резонансні події або процеси, без яких неможливо уявити історію Східної Європи, радянського і пострадянського простору. Друга світова війна, Чорнобиль, Афган, перебудова, крах СРСР обрані стрижнями, на які нанизуються емоційні спогади тих, кому довелося із цим зіткнутися. Скомбінувати цитати зі свідчень очевидців так, щоб викликати якнайсильніші переживання у читача, – один із головних художніх прийомів творів Світлани Алексієвич. «У війни не жіноче обличчя» (1985), «Цинкові хлопчики» (1989), «Чорнобильська молитва» (1997), «Останні свідки. Соло для дитячого голосу» (2004), «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013). 

Остання книга – результат довготривалої праці літераторки: Світлана Алексієвич записувала власні роздуми та монологи, які виникали в неї під час подорожей територією колишнього Радянського Союзу протягом останнього десятиріччя. «Час секонд-хенд» – це мій діагноз нам, діагноз тому, що ми зробили за 20 років, нашому злочинному романтизмові та, як зараз вважаю, нашій мовчанці, нашій теперішній німоті й мовчанню еліти. Ми поступилися владою бандитам. Я навіть не знаю, як назвати. Це вже навіть не політики, а такий орден тих, хто має доступ до російського пирога. Ось вони його розділили», – написала авторка.

Її книги викликали шквал негативу як у СРСР, так і в теперішній Росії. Алексієвич звинувачували у розвінчанні «героїчного образу» радянської жінки і т. д. А вона просто писала правду. Ту, яку обговорювали на кухні, але не пийнято було озвучувати вголос.

У Білорусі її книги у державних видавництвах не випускали більше 10 років. Письменниця перебуває в опозиції до Олександра Лукашенка, який тільки наступного дня після оголошення рішення Шведської королівської академії привітав співвітчизницю задля годиться з отриманням премії. До речі, маючи вже десяток престижних міжнародних нагород, Світлана Алексієвич не відзначена жодною у себе на батьківщині. Живе і працює за межами Білорусі – в Італії та Швеції.

Дуже цікаво на цю нагороду відреагували російські ЗМІ, які миттєво «приписали» премію Росії. Одне з видань, наприклад, акцентувало: «Вперше за 45 років переможець пише і говорить російською». 

Світлана Алексієвич – людина, яка завжди має власну позицію і погляд на історію, події. Сьогодні вона критикує Лукашенка і Путіна, щиро підтримує Україну й українців. Декілька знакових цитат нової нобелівської лауреатки про наш час:

*В Україні відчувається дух часу, відчувається дух нації, що відродилась, яка не хоче, щоб її затягував російський вир. Я хотіла б вірити, що у них це вийде, що не вдасться російському середньовіччю, яке сьогодні почалося, затягнути українців у старі часи. Дуже б хотілося сподіватися. 

*Моя бабуся, моя мати – українки. Я дуже люблю Україну. І коли я недавно була на Майдані й бачила фотографії «Небесної сотні», то стояла і плакала. Це теж моя земля.

*Я щойно з Києва й приголомшена тими обличчями і тими людьми, яких бачила. Люди хочуть нового життя, і вони налаштовані на нове життя. І вони будуть за нього битися.

*Буде довга спроба перешкодити Україні піти в бік Європи. Тому що Росія не може уявити собі, що Україна – це окрема країна і що вона піде своїм шляхом. Я прихильник того, щоб Захід якомога більше допомагав Україні, щоб там швидше почалися помітні для народу зміни. І ось це вже подіє на сусідів.

*Узяти Крим тільки формально вирішив Путін, а неформально, якщо глибоко замислитися над цією проблемою, – це замовлення суспільства, це «червона людина». Як можна заливати країну кров’ю, здійснювати злочинну анексію Криму і взагалі руйнувати весь цей крихкий післявоєнний світ? Не можна знайти цьому виправдання.

*У Росії ще кілька років тому були люди, котрі мали, як ми кажемо, світлі обличчя. Та коли вони виступили проти, їх почали нищити. Сьогодні вони майже всі виїхали. Європейської Росії сьогодні в самій Росії майже не лишилося. Натомість дедалі більше жертв економічних махінацій, коли людей змушують їхати на війну з Україною, бо інакше вони не мають можливості розплатитися за кредит чи придбати житло. Так формується «вантаж 200», за яким – трагедія російських матерів, жінок, дітей.

*Ще в 90-х ми всі були романтиками. Але Путін не має з ними нічого спільного. Він інший. Це суто кагебешний продукт, якому чужі ті демократичні віяння. Сучасна політична московська верхівка – це суміш комунізму-соціалізму, олігархії та православ’я. Для західного світу «політичний бомонд Росії» – це «пацани», які живуть «по понятіях», думаючи, що нафта і газ забезпечать їм повагу у світі.