Сироту виховують прадідусь із прабабусею

 

 

Народила дитину              і повіялася

64-річний Микола Антонович Сімперович з дружиною Неонілою Андріївною тепер кажуть, що їм вмирати не можна, поки Артемко не виросте. Такі от дивні повороти долі: у свій час вони допомагали молодій дочці глядіти сина Сашу, тобто тата Артемчика. Він у них і малим ріс, і всі канікули тут проводив, а після закінчення дев’ятого класу і взагалі перебрався в Нову Петрівку жити. Потім Саша вступив у місцеве ПТУ і якось неждано-негадано привіз у село вагітну супутницю. Мовляв, це Настя і вона буде жити з ним. Справжній чоловічий вчинок юного ще зовсім хлопця – Артемко народився, коли його татові ще й 18 не було. Дитину Настя оформила на себе. Все ж матері-одиначки отримують кількасот гривень доплати від держави – і то добре для сім’ї, яка не має інших доходів.

– Ай, хіба ж то життя було у них… – чи то запитує, чи то стверджує Микола Антонович. – Не було толку. Відразу після народження малого Саша пішов служити срочну в армію, а Настя… повіялась. Як загуляла одного дня та зозуля, то так і з кінцями. Десь доносяться до нас чутки, що ніби в Азербайджані зараз. Але до сина свого ні разу не подзвонила і не приїхала. Залишилася дитина у нас на руках.

Після армії дідусь вмовив онука йти служити за контрактом. Хіба ж він міг знати, що гряне війна? Тоді в Україні був мир і спокій. Саша потрапив у Новоград-Волинський Житомирської області, у     30-у механізовану бригаду. Життя пішло своїм звичним плином. Артемко підростав, Олександр служив, а дідусь із бабусею взялися оформляти документи малого. Спочатку ж треба було позбавити горе-матір прав, потім доказувати батьківство Саші. Справа просувалася дуже повільно, тяганина була ще та. Татові Артема навіть довелося кров на ДНК-сумісність здавати. Коли ж і це зробили, то виявилося, що результати не візьмуть до уваги, бо клініка не акредитована. Ні, у Миколи Антоновича руки не опустилися, відійти від тяганини з паперами його змусили воістину трагічні події.

У 22 – багатодітний батько

Але це все – потім. Поки що були у їхньому житті й щасливі миті.  

– Якось говоримо ми із Сашком по телефону, – розказує Микола Антонович, – розпитую його про службу, життя-буття. І так вирішив підколоти, чи не познайомився він там з кимось. Бо ж він у мене он який показний та гарний, та ще й веселун. «Та я, діду, не тільки познайомився, а й вже одружився!» – зі сміхом ошелешив мене внук. А потім пояснив, що нема коли гратися і вже давно треба йому за голову братися. Отак я дізнався, що Сашко знайшов собі пару в Новограді-Волинському, розписалися вони там і навіть хоче всиновити маленького синочка Тетяни від першого шлюбу. 

Саша Кирилюк таки встиг це зробити. Він офіційно всиновив Кирюшу і навіть побачив, як зіпнулася на ніжки його найменшенька донька Міланка. А далі… Далі їхнє щасливе сімейне життя пошматувала війна на сході, куди військового-контрактника в лавах перших мобілізованих і відправили. 

З початку літа 2014-го механік-водій Олександр Кирилюк встиг побувати майже в усіх гарячих точках війни, починаючи із Савур-могили. Голос Миколи Антоновича починає дрижати, коли він розказує, що довелося пережити його онукові під час тієї страшної першої ротації. Хоча й каже, що коли мова заходила про війну та пережите ним, Сашко відразу ставав неговірким.

– Навоювався він там від душі, – підсумовує Микола Антонович. – І на БМП їздив, і гранатометником був, в окруженіях чотири чи п’ять разів побував. Скрізь вийшов живим, навіть пораненим ні разу не був! Повернувся, перепочив три місяці – і знову пішов у свою «тридцятку». Тільки на цей раз перепрофілювався в снайпери. Визволяв людей з Дебальцівського котла, вижив на мінному полі, а потім…

…Востаннє вони бачили його в червні 2015 року. Тоді Саша був у відпустці, тож приїхав з дружиною та двома дітьми погостювати до рідних на Полтавщину. Познайомив свою сім’ю спершу з мамою Світланою, яка живе у сусідньому районі, а тоді вже й до дідуся з бабусею у Нову Петрівку навідалися, де чотирирічний Артемко всі очі видивився, виглядаючи татка.  

Микола Сімперович й досі не може заспокоїтися, коли говорить про загибель онука. Та й темних плям у обставинах його смерті для діда більше, аніж світлих. Того дня, 30 липня, пішов у розвідку з групою  «Рахмана» (про його щасливе звільнення з полону писали нещодавно усі мас-медіа України). У селі Новолуганське Артемівського району, в «сірій» зоні, супротивник  раптово вийшов групі напереріз. Ситуація була безнадійна, проте Олександр Кирилюк у полон здаватися не захотів, спробував вийти. Не судилося. Його тіло, пробите автоматною чергою, товариші знайшли лише через десять днів. Він мав лише 22 роки…

«Ти навіщо мого татка   в яму кинув?»

Героя ховали 12 серпня у селі Лиман Перший Решетилівського району Полтавської області, де живе його мати. Страшні похорони. Вдова плакала, що вони із Сашею чи не тричі за цей час встигли побути разом. Перший, коли познайомилися, другий – тримісячна реабілітація та відпочинок після першої ротації і втретє – в оту відпустку за місяць до загибелі. Відмовляли прадіда брати на похорони Артемка, проте він вирішив, що так буде правильно. Хотів, щоб у малого щось відклалось у пам’яті. Але для хлопчика це стало своєрідним шоком. Повернувшись у своє село, він накинувся на іншого священика, пов’язуючи його зі смертю батька: «Ти навіщо мого татка в яму кинув?» Удома Артемко став бавитися тільки в… похорон. Він одягав на голову коробку і казав, що це він тата несе, у яму буде закопувати. Або й просто бігав і по сто разів перепитував, чи справді тата вбили. Цілував його фотографію і знову починав носити коробку туди-сюди.

Перетворилося в пекло й життя прадіда Артема. Тільки бюрократичне. Майже три місяці держава відмовляла у пільгах та грошовому забезпеченні сім’ї хлопчика. Адже він і досі рахувався «нічийним»: матір прав позбавили, а генетичну експертизу, що підтверджувала батьківство, не брали до уваги. 

Скільки-то нервів потріпали вже 64-літньому Миколі Антоновичу, коли врешті, не без допомоги волонтерів, справа зрушилася з місця! Не так давно відбувся суд, на якому Артемко отримав прізвище Кирилюк і одну п’яту частину грошового забезпечення (три частини одержала вдова з двома дітьми і по одній дісталося хлопчику та матері загиблого героя Світлані).

Зараз сім’ями – Артемко живе на Полтавщині, вдова Саші з дітьми на Житомирщині – активно опікуються волонтери. І речі їм збирають, подарунки привозять, одежу, техніку. Артемка та його сивочолих опікунів курує київський волонтер Оксана Лазебник. Після першої зустрічі з хлопчиком відразу після похорону  вона написала на своїй сторінці в соціальній мережі: «У мене серце розривається! В Артемка в розмові постійно проскакує: «а тато сказав, а тато зробив». Жах! Я пообіцяла йому, що наступного разу обов’язково заберу його до себе в Київ погостювати. Заведу в цирк, зоопарк, аквапарк, каруселі. А він слухав і все перепитував, що ці слова означають…» 

Недавно Артемко побував на передноворічних канікулах у «тьоті Ксюші». Повернувся щасливий, з черговою горою подарунків і найкращим товаришем – подружився із сином Оксани. 

А святкуватиме Новий рік Артемчик у великому колі близьких.

– До нас мають приїхати з Житомирщини Тетяна з Кирюшою і Міланою – ну просто копія нашого Сашка, бабуся Світлана і ще багато родичів та друзів, – хвалиться Микола Антонович. 

Мирослава КОСЬМІНА,

Полтавська область