Нещодавно зустріла давнього знайомого – сивочолого чоловіка, якому добігає сімдесят, хоча виглядає він набагато молодшим. Спитала звичне: «Як життя?» А він розповів про свою мрію.

–  Старість уже душить. Хоча з усіх сил стараюся не піддаватися їй. Та роки йдуть. І добре, якщо поживу ще трохи.  Маю мрію. Колись в Бога просив здоров’я, щастя, благополуччя для себе з дружиною, для дітей, пізніше для внуків.  А тепер особисту маю мрію.

– І що то за мрія?– не стрималась я.

– Встаю зранку разом з дружиною. Гарненько, без сварки і крику, без поспіху і метушні. Разом удвох пораємо господарство. І на кухні удвох. Я люблю куховарити.  Зварю, що завгодно. Удвох і до столу сіли. Але хочу, щоб дружина не сварилась, а п’ятдесят грам до сніданку налила. Я ж не зловживаю. А потім удвох і на поле пішли би. І відпочили би разом в обідню пору, пообідавши гарненько. Без сварки, без постійного нагадування «те й те треба зробити». Я і сапати буряки буду, і грядки полоти. Аби без крику. Я б дружину приголубив, пригорнув, хороше слово сказав. І їй би добре було, і мені. Щоб все спокійненько, без сварки і вічного буркотіння. Так хочеться жити гарно. У житті по-різному було. І напивався, і сварився через дрібниці. Навіть бувало, що і до молодиць чужих тишком ходив. Та й дружина, думаю, не без гріха. Але зараз уже старість. У дітей, у внуків все добре.  Хочеться миру і злагоди. Така моя мрія.