Любов Шолотюк із села Липне Ківерцівського району понад 16 років працювала в Італії. Хоч непогано їй жилося за кордоном, жінка все ж дуже сумувала за рідним краєм, родиною. Тугу свою виливала у віршах: «Україно, моя ненько, й ти, народе мій бідненький, коли будем жити ми, як в Європі тій пани?» Бачила, як на пенсії тішаться життям іноземці, тому хотілося, щоб щось подібне мали й односельці. Через це вирішила за зароблені гроші звести у селі кафе, де продаватимуть каву, морозиво і навіть піцу за італійськими рецептами.
І масажист, і перекладач
У Любові Сергіївни нелегке життя. Не склалося із сімейним щастям, тож мусила сама дбати, щоб забезпечувати сім’ю. А оскільки жінка має завзяту, непосидючу натуру, вирішила взятися за бізнес. Мала старенький «Москвич» і гасала ним не лише між обласними містами, а й за кордон. Чим тільки не займалася! Торгувала капустою, оселедцями, молочною продукцією, невеличкий магазинчик відкрила. Згодом курси масажу закінчила. Практикуючись у Петра Величка з Боратина Луцького району – й клієнтів своїх знайшла. Крутилася, як білка в колесі, але конкуренція на ринку посилювалася. Тож зважилася на пропозицію подруги із села Череваха Маневицького району Людмили Данилюк і рвонула до Італії на збір салати. Люба винаймала житло у сім’ї італійців. Ще й робила масаж стареньким синьйорам. Їхній син якось вихваляв на роботі диво-українку. Секретарка фірми, яка кілька років безрезультатно лікувалася, звернулася до Люби. І після кількох сеансів українки відчула значне полегшення!
– З тих пір, ось вже 16 років, раз на тиждень вона приїжджає до мене на масаж, – сміється жінка. – А потім отримала пропозицію працювати в готелі цієї родини. Готую сніданки для пожильців, стежу за порядком, а коли приїжджають туристи з Польщі, Росії, Білорусі, Чехії, то перекладаю їм.
Піца для селян
Здавалося б, жінці пощастило. Все склалося добре. Але серце тужило за домівкою, донькою Оксаною, яка підростала без маминої опіки. Звичайно, навідувалася на короткий період додому, а потім – знову на заробітки. Хотілося й оселю до пуття довести, й дочці помогти. А ще мала мрію: зробити щось для села, в якому народилася. Коли бачила, як пенсіонери відпочивають у Європі, душа розривалася від українських реалій: діди й баби до останнього подиху трудяться на полі.
– В Італії заведено щовихідних влаштовувати гуляння. Одне село запрошує до себе гостей з іншого, – розповідає Люба. – Замовляють духовий оркестр, столи накривають і гуляють до ночі. Не повірите, дивилася, як вальсують 80-літні синьйори, і мало не плакала: а чим наші люди гірші?! У Липному нічого подібного нема. Всі зранку до ночі на городах. А як весілля гуляти, то кафе доводиться замовляти аж в Цумані, за 40 кілометрів, або шалаш робити. Тоді й народилася задумка зробити якийсь розважальний заклад, подібний до італійського, у своєму селі.
Ідею мами підтримали донька з зятем Петром, свати пообіцяли допомогти. І три роки тому було закладено фундамент під кафе «Любисток». Нині роботи наближаються до завершення. Люба зізнається, що багато чого в оформленні взяла з готелю, де працює. В майбутньому будуть готувати навіть італійську піцу за оригінальними рецептами.
Синьйор плакав, коли дід орав коником
Чимало корисних підказок дав добрий знайомий з Італії Антоніо, з яким жінка неодноразово приїжджала в Україну. Цікавлюся в синьйора, чи подобається у нас.
– О, звичайно, – перекладає Люба широку усмішку чоловіка. – І природа, і клімат – все чудово. От тільки переживає, що село так бідує. Якось побачив, як дідусь коником орав город. Чую, шморгає Антоніо носом, думала, нежить десь підхопив, аж дивлюся, у нього сльози з’явилися. «Що з тобою?» – перепитую. «Тому дядькові треба пити каву у барі, в карти грати, а він працює», – так розчулився. Антоніо дуже добрий. Хоч і небагато знає українською, але залюбки спілкується з нашими людьми то жестами, то мене кличе на допомогу. Будучи у Луцьку, купив собі вишиванку і тепер щоразу одягає її на свята.
Поки ми розмовляли, під’їхав тракторець, навантажений дошками. Синьйор Антоніо махнув рукою і пішов помагати хлопцям розвантажувати.
– Не боїться роботи чи вже навчився так затято трудитися, як українці? – жартую.
– Йому нудно сидіти за чашечкою кави, тому всюди старається помогти, – відповідає Люба. – У цей заклад вкладено і частинку Італії. Маю на увазі не фінансовий бік, а те, що хочемо, щоб люди почувалися тут комфортно, як за кордоном.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!