Йому судилося особливе місце в історії України. Він був останнім кошовим отаманом Запорозької Січі, останнім оборонцем традицій, самого її існування. Після розгрому царськими військами Запорозької Січі у 1775 році цариця Катерина ІІ заслала Калнишевського на Соловки, де він провів у казематі 25 літ. Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату у 2008 році приєднав праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих.
Подався на Січ восьмирічним хлопчаком
Родом Петро Калнишевський із села Пустовійтівка Лубенського полку (тепер Роменський район Сумської області). Народився у 1690 році і походив з православного шляхетського роду. Його мати рано овдовіла, і син, згідно з легендою, подався на Січ. Тоді йому було лише 8 років. Тут він навчався у церковній школі, одночасно осягав премудрості козацького життя, служив зброєносцем (джурою). Був військовим осавулом і відповідав за стан та організацію війська, потім суддею Війська Запорозького Низового.
У 1762 році Петра Калнишевського вперше обирають кошовим отаманом Запорозького війська. У тому ж році за наполяганням російської імператриці Катерини ІІ його відсторонили від цих обов’язків. Це сталося після їхньої зустрічі в москві, бо отаман знову порушив перед царицею питання про повернення багатьох козацьких вольностей. Раніше, у 1756 році, Калнишевський входив до складу делегації запорожців, які їздила до Санкт-Петербурга з такими ж вимогами до імператриці Єлизавети Петрівни. Проте у січні 1765-го, всупереч царській волі, Калнишевський знову став кошовим отаманом. Він брав активну участь у російсько-турецьких війнах і зарекомендував себе талановитим полководцем. У той час, поки запорожці воювали і захищали імперію, російські чиновники описували землі козацтва, щоб потім передати їх царським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам. Аби якось цьому зарадити, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок і в такий спосіб «залюднювати» січові простори. Це було справді державне рішення – тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації. Тисячі українських сімей встигли перебратися на Запорожжя та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.
Дбав про храми й освіту
Кошовий отаман звертав належну увагу на розвиток культури та духовності. Його фінансуванням було споруджено п’ять храмів у селах і містечках. Козаки за свої кошти утримували шпиталь Межигірського монастиря. Не шкодував отаман грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що він подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). У коло обов’язків кошового отамана входив і розвиток освіти в Запорозькій Січі. Тут існували школи при церквах. Калнишевський дбав, аби вони мали умови для навчання й життя, своєчасно забезпечувалися харчами й книгами. Вся справа освіти була взята «на кошти війська».
Зруйнування Запорозької Січі
Сумна і трагічна історія знищення запорозького козацтва пов’язана з долею кошового отамана Петра Калнишевського. Він відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української державності. У 1762 році російською імператрицею стала Катерина ІІ, яка довершила ліквідацію Козаччини. Вона була прихильницею русифікації й централізації влади. «Ці провінції слід русифікувати. Це завдання легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу», – писала вона. І призначила на посаду генерал-губернатора російського полководця Петра Румянцева, який спочатку застосовував політику кийка і пряника. А після завершення російсько-турецької війни вдався до рішучих кроків.
На початку 1775 року командувач першої російської армії, яка поверталася з турецької війни, генерал Текелей отримав наказ зруйнувати Січ і арештувати старшину. Якраз на зелені свята, 4-го червня 1775 року, царські війська (10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків) оточили Січ. Перевага сил була беззаперечна, адже більшість козаків ще перебувала на турецькому фронті і запорожці здалися без бою. Архів, козацькі клейноди, ікони та церковне майно конфіскували. Саму Січ зрівняли з землею. Козацьку старшину – суддю Павла Головатого й писаря Івана Глобу – заарештували і заслали до Сибіру. Останнього кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.
Вся територія «козацьких вольностей» була розділена між російськими вельможами, сербськими та німецькими колоністами і увійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній. Частина запорожців – 5 тисяч козаків – відступила за Дунай, де у володіннях турецького султана виникла Задунайська Січ. Решта опинилася на службі росії і була переселена на Кубань.
Через два місяці після зруйнування Січі у серпні 1775 року вийшов царський маніфест, який мав пояснити «всьому світові» причини цього факту. Документ вражає своєю нелогічністю та суперечливими твердженнями, яскравий взірець великодержавної демагогії. Цариця навіть намагалася стерти запорожців з пам’яті народної. В маніфесті було сказано: «вживання слова «запорозький козак» розглядатиметься як образа нашої імператорської величності».
Ліквідація Запорозької Січі була найдраматичнішою подією української історії XVIII століття. Адже перестала існувати сила, яка захищала Україну від ворогів, стримувала процес закріпачення селян. У 1783 році до російської імперії було приєднано останніх кочівників Європи – Кримське ханство. Це варто знати великодержавним шовіністам. Крим ніколи не належав ні росії, ні Україні – впродовж віків господарями на півострові були кримські татари.
На Соловки – на довічне заслання
Після знищення Січі найбільше постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув’язнення. Про його сумну долю не могли довідатися навіть найближчі родичі. Дослідники за архівними документами встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький монастир й утримували в
казематі. «Порційних грошей» йому виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в’язням). На заощаджені кошти він відремонтував свій каземат. У 1792 році Петра Калнишевського перевели у звичайну в’язницю, а помилували лише в квітні 1801-го. Через погане здоров’я він залишився ченцем у монастирі, де відійшов у вічність 13 листопада 1803-го, проживши 112 років. Поховали останнього кошового отамана Запорозької Січі на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
2008 року Помісний Собор УПЦ Київського патріархату благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих, останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Нащадки не забули свого видатного полководця. Нині у складі Збройних сил захищає Україну 27-ма реактивна артилерійська бригада імені кошового отамана Петра Калнишевського.
Олесь ТИХОНЕВИЧ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!