Ганна Дем’янівна за освітою вчитель історії, викладала у місцевій школі. За сумісництвом була ще й завучем з виховної роботи. Та у 1989 році вона стала депутатом Союзу Радянських Соціалістичних Республік від Турійщини. 

– Мене обрали від споживчої кооперації, оскільки була їхнім пайовиком, – пригадує Ганна Демчук. – Кандидатів, які б представляли район у Союзі, вибирали за певними критеріями. Враховували вік, активну участь у громадському житті й відомість серед населення. До уваги бралося й те, що до цього часу в Союзі не було жодного депутата з Турійська. Оскільки я посіла перше місце на обласному конкурсі на кращу лекцію, а також була пропагандистом на Луківському крейдокомбінаті, люди мене знали, тож потрапила у список можливих обранців. Також мене готували на заслуженого вчителя України. Однак, ставши депутатом, довелося піти зі школи, тож звання так і не отримала. 

Спершу кандидатуру Ганни Демчук на посаду депутата СРСР затвердили на рівні області. Пізніше був всеукраїнський з’їзд споживчої кооперації, на якому шляхом голосування обрали 40 осіб, що представлятимуть організацію в Союзі. Серед новоспечених депутатів, розповідає луківчанка, були представники різних прошарків суспільства: колгоспники, медики, освітяни. Ганна Дем’янівна також стала ще й членом Верховної Ради Радянського Союзу. Тож із невеличкого селища на Волині жінці довелося переїхати в Білокам’яну, залишивши тут чоловіка та двох дітей. 

– У Москві я прожила майже три роки. Працювала у комісії з народної освіти, – продовжує екс-депутатка. – Зарплату отримувала таку саму, як і в школі. Правда, кожного місяця платили ще й 200 рублів «депутатських». За ці гроші винаймала собі житло в готелі, харчувалася. Додому їздила не часто, приблизно раз на півтора місяця. Син із дочкою та чоловік приїжджали ще рідше. Будучи депутатом, я навіть закон, що стосувався освіти, розробила. Втім, до розгляду він так і не дійшов, оскільки Союзу не стало.

Ганна Демчук розповідає, хоча радянська держава й не забезпечувала депутатів житлом, сервіс для них був на найвищому рівні. Щоразу, коли поверталася з Луцька в Москву, в аеропорту на неї чекав автомобіль. До того ж надавали регулярне обслуговування у спеціальних клініках. А нині за свою депутатську діяльність отримує доплату до пенсії у розмірі 20% від прожиткового мінімуму.  

Коли ж Союз почав розпадатися, луківчанка написала заяву на складення депутатських повноважень і повернулася вчителювати у школу рідного селища. Тут після виходу на пенсію жінка трудилася ще сімнадцять літ. На заслужений відпочинок наважилася піти лише у вересні цього року. Щоправда, залишивши посаду педагога-історика, взялася за громадські справи. Ганна Дем’янівна є членом ініціативної ради при виконкомі Луківської селищної ради, на якій вирішується питання про те, щоб Луків після децентралізації став центром громади.