– Мене скрипочка тримає на цьому світі, – посміхається Василь Михайлович, коли дивуюся, що виглядає значно молодшим за свої 72 роки. – Колись у наших горах кожний файний ґазда мав у хаті скрипку, навіть якщо не вмів грати. На свята запрошував музику і замріяно слухав мелодії. А я з родини майстрів: і дідо, і тато робили скрипки. Дідо навіть мав старовинні спеціальні книги. Мені напророчив, що буду майстром. Схилився над колискою, взяв за пальчик і щось шепотів. А тоді сказав: «Цей хлопчик буде робити скрипки». 

Перший свій інструмент Василь Михайлович зробив у п’ятому класі – маленьку скрипочку-долобанку, до армії змайстрував ще шість інструментів, тепер може похвалитися півсотнею. А вигравати гуцульські мелодії ще замолоду навчився у відомого карпатського скрипаля Василя Могура, якого запрошували в Москву виступати для перших осіб держави.

У 1978 році фабрика смичкових інструментів у Москві по телебаченню оголосила конкурс. Коли Мартищук представив свою скрипку-карпатку з чорного дерева, інкрустовану індійським камінням, ніхто не вірив, що то витвір молодого майстра.  

– Її оцінили в тисячу рублів. У комісії пояснили: якби скрипка мала італійське звучання, тобто зі сріблястими та оксамитово-шовковими нотками, то «потягнула б» на три тисячі! Потім мою скрипку тримали як показову для майстрів. Мене прийняли на фабрику, де я трудився 13 років. Але працював удома, сировину передавали, кілька разів на рік я возив у Москву готові скрипки.

Василь Мартищук виготовляє і гуцульські скрипки, як навчив дідо, і класичні моделі Страдіварі. Ще жодна людина не наблизилась до неповторного звучання італійського майстра, але Мартищуку деякі секрети відкрив… віщий сон. У ньому він дізнався, яким має бути лак та ґрунтовка. І скрипки зазвучали інакше. Відтоді у Василя Михайловича гостюють відомі люди. А коли приїздила співачка Руслана Лижичко, подивитися на неї збіглося півсела.

Інструменти Василя Мартищука відзначені на конкурсах у Москві, Києві, Болгарії, Чехії, Польщі та в інших державах і містах України. З-поміж багатьох дипломів майстер найбільше цінує італійський. 1988 року на конкурсі в Кремоні його скрипка «Анна», названа на честь мами, стала однією з кращих. Згодом продав її в Одеську консерваторію. До речі, якщо скрипка дипломована, то буде коштувати набагато дорожче.

– Все життя маю дуже кропітку роботу. Треба вибрати «звукове дерево» – явір чи смереку, рубати із серпня по жовтень, бо далі буде тверде, а вже зрубана деревина має відстоятися аж шість років! До речі, скрипка складається з 80 деталей. Коли вона готова, чекаю першого звуку, як дорогого гостя, – ділиться секретами Василь Мартищук. І водночас журиться, що нема кому передати свої знання. – Внуки двох дочок не цікавляться тим. Ходив по горах, питав тямущих, але… Приходять охочі, та не мають терпіння, бо треба працювати біля скрипки по 16 годин у день.

На моє прохання заграти Василь Михайлович виносить дві скрипки. Одна – копія тієї, яка виграла конкурс в Італії. Друга – родинна святиня, яку з благоговінням цілує. То ще дідова скрипка, яку з труднощами викупив у чужих людей за великі гроші, коли їм треба було робити весілля дітям. Кілька хвилин майстер налаштовує струни, бо не подобається звук. А за мить над Ковалівкою лине гуцульська мелодія далеко аж за сині Карпатські гори…