Свою хату покинула заради чужих дітей 

Трагедія у сім’ю Війтюків прийшла з важкою хворобою Анни – молода жінка повільно згасала від раку, коли носила під серцем шосту дитину. Лікарі попередили: або виживе мама, або дитя. Тому наполягали, що треба викликати штучні пологи. Та Анна не захотіла і поклалася на волю Божу – що буде, того не минути. Хоч і народила здорового хлопчика, після цього вже не могла ходити.

– Я була найстарша, то всьо виділа, – 38-річна Марія Данилишин і тепер не стримує сліз. – Півтора року мама лежала і померла в мене на руках, мені тоді дванадцять минуло. Не було кому в лікарні коло неї сидіти. Бо її батьки старі, а тато мусив бути вдома з меншими. 

Осиротілим дітям постійно приходила допомагати односельчанка Галина Дика. На той час уже розлучилась, жила сама (у колишнього чоловіка з другою дружиною була дитина). Маючи добре серце, лагідну душу, не могла стояти осторонь долі нещасних сиріт, яких знала змалку, бо старшеньку Марійку хрестила у церкві. Навідувалася до цієї сім’ї, допомагала Леонідові, тим паче найменшому йшов усього другий рік. І через трохи часу Галина покинула свою хату і залишилась у Війтюків.

– Ми любили її як рідну. Я кликала нанашкою – це у нас хресна, – розповідає Марія Данилишин. – А менші брати і сестра називали мамою, бо рідну мало пам’ятали. Найменший узагалі не знав її. І коли показували її фотографію, він якось так дивився, бо для нього мама – моя нанашка. Вона на нас й слова поганого ніколи не сказала, не обідила…

З чоловіком познайомилася               в автобусі

 – Я Марійчина хресна мати, мусила йти сиріт глядіти, бо то мій обов’язок. А як інакше? – дивується 55-річна Галина Володимирівна. Треба додати, що на Прикарпатті здавна ведеться: якщо в сім’ї трапилася біда, хресна мама замінює рідну, виховує хрещену дитину. – Знаєте, спочатку бувало по-всякому, коли й тяжко. Потім вже звикла, тому не приходила думка все покинути. Діти дуже хороші, стали мені за рідних. Найменшому Андрійкові 26-й минув. Раніше називав мене мамою, а коли підріс, то, як старші, став казати «нанашка». З їхнім татом Леонідом відразу не брали шлюб, через деякий час розписалися, разом прожили 14 років. А вже дев’ять літ минуло, як він помер. 

І хоч тата нема на цьому світі, в дітей і гадки не виникало вказати на двері мачусі, як це нерідко буває. «Та як?! – дивуються. – Вона ж нас виростила!» Після батькової смерті у хаті разом з другою мамою залишилися два неодружені сини, заміжня донька. Гуртом господарювали, допомагали один одному, внуки Галину бабою чи нанашкою кличуть. Війтюки усі разом збираються рідко. Найстарша Марія з чоловіком та  дітьми живе в сусідньому селі, брат із сім’єю – в Івано-Франківську. А мама Галя тепер – у закарпатському селі Лопушне Міжгірського району, бо п’ять років тому… вийшла заміж.

– Діти всі вже дорослі, собі раду дадуть, – сміється Галина Володимирівна. – А знайшла чоловіка в автобусі. Поряд сиділи, розмовляли. Запитав, котра година, чи є робота в селі. Я відповіла: «Хіба ягода чи малина». Слово за словом – познайомилися, обмінялися телефонами. Через трохи він приїхав і забрав до себе. Хоча я більше часу живу на Закарпатті, часто буваю у Мислівці, тоді й бачуся з дітьми. Вони дзвонять до мене, цікавляться.

Галина господарює з новим чоловіком у його хаті на Міжгірщині. Доглянули разом до смерті його стареньку маму, віддали заміж його дочку. Незвичайна доля і в Михайла. Коли дитині минуло всього півтора рочку, дружина їх покинула. Разом зі своєю матір’ю виростив дівчинку. До речі, вона дуже зраділа, коли тато знайшов долю з Галиною, називає її мамою. Що цікаво, колись у молоді роки ця милосердна жінка стала рідною для шести малих дітей, а тепер, коли їй минуло півстоліття, знову замінила маму – тільки вже дорослій дівчині.

– Ось так буває… – по-філософськи підсумовує Галина. – Життя, люди, складна штука…