У Городці Володимирецького району Ольгу Опанасівну Куклу поважають і люблять. Доки напитував хату, стільки гарних слів почув: і роботяща, і турботлива, і товариська, а скільки пісень знає! От лише доля не балувала цю жінку подружнім щастям.
Увесь вік живе ця 86-річна бабуся у рідному селі. Замолоду покидала батьківщину кілька разів, правда, не з добра.
- Після війни мене та ще двох дівчат прямо на вулиці схопили вербувальники, - розповідає Ольга Опанасівна. - Люди їх тому і називали «хапунами». Завезли в Сарни й не відпускали додому, поки ми не підписалися на «стройку». Цеглу, розчин тягали нарівні з чоловіками. Відбувши цю каторгу, вдома я потрапила на іншу - в колгоспі гнула спину у полі з ранку до ночі, голодували, на самій картоплі і коржах сиділи. Не мала чим «холостяцьких» заплатити (податок, який стягували з неодружених - авт.), бо грошей у колгоспі зовсім не давали, а продати не було чого - хоч плач, хоч скач, а взяти ніде. Тоді і намовила подружка на Донбас їхати. А там ще гірше: більше половини зарплати на квартиру витрачали, зоставалося тільки на хліб і якусь тюльчину. Ледве назбирала на «холостяцькі», та й повернулася знов у колгосп. А потім Миколку народила, з ним разом й живемо.
- А де ж його батько?
- На Донбасі зостався. Він із завербованих був, і його не відпустили зі мною. А у 1955-му листа з Колими отримала. Яків, мій сусід, засуджений там був за політику. Ми з ним років сім чи вісім не бачилися, так-от, пише, щоб я їхала на Колиму, гроші на дорогу вишле. Я жартома узяла й відписала, що добре. Він і вислав. Мусила їхати. Та ще й мати його перейме мене та все напучує: їдь та їдь, він добрий, не пошкодуєш. Але ж така далека дорога, а я неграмотна, ще й без паспорта? Сниться сон: широка-широка річка, я по вузенькому містку переходжу, але він обривається. Раптом з'являється жінка на ім'я Катя й переводить на той берег. І от у поїзді московському моїми сусідами по купе їде пара - також на Колиму. Жінку звуть... Катериною. Вона мене, як рідну сестру, довезла до Магадана...
Дісталася до Якового барака уже поночі. У тому бараку й зимували. Влаштувалась і сама на роботу. Заробляли з чоловіком добрі гроші, могли б там і залишитися, але дуже важко було морози люті витримувати. Та після колимських зарплат працювати за палички у колгоспі Ольга з Яковом не захотіли. Шукали життя в Архангельській, у Донецькій областях, де народилася донечка. Але доля знову повернула їх на Полісся. Чоловікові як «неблагонадійному елементу» в міліції наказали за 24 години вибиратися із села. Яків подався аж у Ростов - до тітки. Домовився з Ольгою, що як тільки влаштується, забере її з дітьми. Чекала-чекала того дня, аж приходить звістка, що він там... одружився з іншою.
Мусила сама дітей піднімати, а їх у неї невдовзі вже троє стало. Тяжко робила на фермі, де 25 років телят доглядала. Про Якова відтоді ніяких звісток не надходило. Не приїжджав і на похорон своєї матері. Де він, чи живий, Ольга Опанасівна не знає. Але про свою поїздку до нього за «тридев'ять земель» не шкодує: «Я стільки всього цікавого побачила, стільки пережила, що «кіно» можна знімати!»
Микола ШМИГІН,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Скільки разів чула від бабусі цю історію, перечитуючи її ще раз не можна втриматись від сліз. А це тільки маленька частинка її життя. Ніколи не забуду, а ще й напевне буду діткам своїм розповідати, як бабуся в дитинстві доглядала панських дітей (грошей не було, а її як старшу сестру відправили на "панщину") ось і у свої 7-8 років вона уже працювала. Найбільше мені в цій історіїї запямяталось як вона в своїх доглядальниць з пляття повирізала квіточки, ох і получила тоді вона від "паночки", це зараз згадує з посмішкою і говорить: "яж і сама була дитина, вони мені сподобались от я і їх вирізала". Ось така Ольга Опанасівна, довгих їй і щасливих років.