Нещодавно уродженцю села Залізниця, що у Корецькому районі Рівненщини, 42-річному Ігорю Гордійчуку вручили звання Героя України та орден "Золота Зірка". Полковник Збройних сил України, офіцер Головного командного центру Генерального штабу, який очолював загін спецназу під час виконання завдань у тилу противника, одним з перших взяв Савур-Могилу. Після важкого поранення у голову чоловік кілька місяців знаходився у реанімації.
Мама Героя Софія Родіонівна розповідає, Ігор із дитинства мріяв бути військовим: займався спортом, читав спеціалізовану літературу. Пригадує, як зі шкільної бібліотеки хлопець ніс цілу авоську книжок, які не вмістилися у портфель. Через обізнаність школярі навіть називали його Христофором Боніфатічем. Втім, вступити на омріяну спеціальність хлопцю вдалося лише з другої спроби. Після 9-го класу Ігоря не прийняли до військового училища у Львові: незадовго до іспитів йому вирізали грижу, хірург порадив почекати ще рік. Наступного року Ігор Гордійчук вступив до Омського танково-військового вищого училища. Студентом-другокурсником, коли розпався СРСР, перевівся у Київський інститут Сухопутних військ України. Посприяв батько товариша по групі. Софія Гордійчук пригадує, як хлопці танцювали, коли опинилися на Батьківщині. Навчальний заклад, до речі, Ігор закінчив з відзнакою.
Зриваючи пов'язку з голови, рвався у бій
Щойно почалася перша хвиля мобілізації, Гордійчуки переживали, що Ігоря як кадрового військового у першу чергу відправлять у те пекло. Він же повторював батькам, що все добре. Казав, що не може довго говорити, просив дзвонити до сім'ї.
- Ігор нічого не каже, невістка Таня також мовчить. Запевняють, що хвилюємося даремно. А ми ж то відчуваємо, що вони чогось недоговорюють, - ділиться батько полковника Володимир Олександрович. - Набрали внуку Марту, вона й сказала, що татко вже три дні на Донбасі. Дружина зразу в сльози, мене всього трусить... Після цього Софія сюди-туди - і лежить у лікарні із серцем.
Під час АТО полковник Ігор Гордійчук брав безпосередню участь у багатьох операціях. 12 серпня його розвідники з групи спеціального призначення "Крим" прорвалися на Савур-Могилу, перебрали контроль над спостережним пунктом на вершині, розпочали коректувати артилерійський вогонь. Протягом кількох діб його бійці боронили висоту. Для знищення українського загону використовувалася російська артилерія та загони найманців з бронетехнікою. Будучи неодноразово контуженим, полковник не покидав позицій. Коли групу "Крим" відправили на ротацію, Ігор Гордійчук і далі залишався на Савур-Могилі.
Відступаючи, оточена група Гордійчука разом з іншими військовими пішла на прорив. Під час артилерійського та мінометного обстрілу, який вівся по наших військових, вибухнув кузов автомобіля, де і був полковник. Великий осколок влучив Гордійчуку в потилицю. Щільна стіна вогню не дозволяла бійцям надати йому допомогу. Чоловік вибрався сам, йому зробили перев'язку. Попри важке поранення, військовий намагався керувати боєм, зривав бинти, втім, від великої втрати крові втрачав свідомість... Російські десантники брали його у полон непритомним. Тоді до лап ворога потрапили ще двоє наших військових. Однак згодом ополченці кинули Ігоря Гордійчука посеред поля, вважаючи, що у нього немає шансів вижити. Наперекір долі полковник залишився жити! Лише через дві доби після поранення його доставили у дніпропетровську лікарню імені Мечникова. Довгий час після цього чоловік перебував у реанімації військового госпіталю у Києві.
Перед пораненням матері приснився віщий сон
Про те, що син ледве не загинув на сході, батьки дізналися випадково. Пізно ввечері до Володимира Гордійчука прийшов сусід зі своїм мобільником і сказав: "Зараз будеш говорити. Дзвонять з госпіталю. Кажуть, Ігор важко поранений у голову, лежить у Дніпропетровську". Йому ж повідомила жінка, донька якої працювала медсестрою у лікарні, куди привезли військового.
Розповідаючи про сина, батьки намагаються стримувати сльози. Втім, переживання виказує тремтячий голос.
- Незадовго до поранення Ігоря мені приснився сон: ніби я у чужому будинку, і хтось каже, що мій син розбив люстру. Дивлюся на підлогу, де мали б валятися осколки, а замість них лежить вінок. Кинулася... Кажу чоловіку, що Ігор або поранений, або, не доведи, Господи, його вже немає серед живих, - плаче Софія Гордійчук. - Перед бідою Ігор три тижні не виходив на зв'язок ні з дружино, ні з дочкою, ні з нами... Ми нічого не знали. Навіть про те, що сину вручили Героя, дізналася на лікарняному ліжку, коли його однокласники прийшли подякувати, що виростила таку дитину.
Дружина Ігоря Гордійчука Тетяна розповідає, що на схід чоловік зібрався усього за 15 хвилин. Подзвонив, попросив швидко підготувати речі першої необхідності, бо скоро вирушає в дорогу. Жінка, яка також є військовою, розуміючи ситуацію, зайвих питань ставити не стала. Через чотири дні полковник повідомив, що уже на місці.
Тетяна зітхає, із зони АТО чоловік телефонував вкрай рідко, нічого конкретного не розповідав. Коли ж вона починала щось розпитувати, запевняв, що всього вистачає, хвилюватися немає підстав. Розпитував про доньку, батьків...
Президент особисто вручив звання Героя України
Незабаром - важке поранення. Кілька місяців існування між небом і землею, операції... Таким стало колись спокійне та розмірене життя Гордійчуків. Тетяна розповідає, з початком вересня вона перестала дивитися новини, стежити за подіями, цікавитися суспільним життям. День, коли Петро Порошенко вручав її чоловіку нагороду, каже, не відрізнявся від решти. Пояснює, було не до того.
- Ми з донькою, як завжди, були біля Ігоря. Зранку підійшов професор, який його веде, і каже, що сьогодні прийде Президент, нагороджуватиме мого чоловіка. Поставилися до цього спокійно. Нам зараз не до реклами, не до святковості, - намагається стримати сльози жінка. - Ігор ще не на ногах, але, дякувати Богу, стан вже покращився. Його оглядали канадські медики, запевнили, що все буде добре. Цією надією зараз і живемо. Чоловік почав потроху говорити, їсти, впізнає людей. На щастя, про війну менше згадує. Перший час після операції, коли був у маренні, благав привезти резервуари, аби його солдати завжди мали воду, просив гуманітарної допомоги для них.
Нині Ігор Гордійчук ще й досі перебуває у Головному військовому клінічному госпіталі у Києві. Його стан медики оцінюють як стабільно важкий. Пані Тетяна зізнається, у лікуванні чоловіка неабияк підтримують волонтери. Щиро дякує всім, хто молиться за здоров'я Ігоря та всіляко підтримує.
Марія МАРТИНЮК,
Рівненська область
Фото автора та з родинного архіву ГОРДІЙЧУКІВ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!