20 лютого зранку, коли бої начебто вщухли, Герой «Небесної сотні» рівнянин Олександр Храпаченко заліг із товаришами на барикаді на вулиці Інститутській. Хтось кинув коктейль Молотова, Сашко підняв голову подивитися. У цей момент снайперська куля пройшла через його ключицю та легені і потрапила в печінку. Смерть настала миттєво. 

Олександру Храпаченку було 26 років. Однокласники пам’ятають його як активного учасника усіх шкільних заходів, президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав. Його команда часто виборювала призові місця в області. Акторський талант і режисерські здібності в Олександра проявилися ще в дитинстві. Тож свій майбутній фах він пов’язав з театром. Після закінчення школи вступив у Рівненський державний гуманітарний університет на кафедру театральної режисури, на спеціальність режисер драматичного театру. Ті, хто добре знав хлопця, розповідають: сцена надихала його. У Сашка, кажуть, завжди було безліч цікавих ідей та рішень. Він навіть встиг знятися у фільмі з промовистою назвою «Воскресіння».

А ще Олександра Храпаченка приваблювали гори. Він надзвичайно любив походи, скелі, мандрівки. 

– Сашко побував на всіх вершинах українських гір. На деяких навіть декілька разів. Альпініст – було його друге ім’я. Він навіть поєднував це захоплення з роботою: на висотах утеплював будинки, фарбував фасади. Саша ніколи не боявся висоти, завжди прагнув до неї, – розповідає дівчина покійного Олександра Храпаченка Катерина Самчук.

Вона й досі пам’ятає останній дзвінок коханого. Сашко подзвонив і попросив сильно не плакати, якщо з ним щось трапиться. Сказав, що дуже її кохає. Катерина зітхає, тоді не могла зрозуміти, до чого він це говорить. Лише тепер, каже, усвідомлює, що Сашко знав, на що йде. 

Олександр часто казав: «Хочеш побачити справжність людини? Візьми її із собою в похід на три дні!» Можливо, тому він дружив лише з тими, з ким піднімався на вершини гір, ходив у походи.

– Він не сидів на місці, завжди був у центрі подій, серед людей, – пригадує один з товаришів Олександра. – Саша і на Майдані був у самій гущі. Поїхав туди ще в листопаді. Одразу ж записався до 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ». Впроваджував там нові ідеї і стратегії боротьби. Непохитно вірив у те, що вони все змінять.

Один з активістів Євромайдану, член «Волинської Січі» Володимир Пастушок каже, Олександра було вбито пострілом з готелю «Україна». В одному з інтерв’ю чоловік розповів, що вони були хорошими друзями. І додав: «Саша загинув у бою. Він був на передостанній барикаді за Жовтневим. Ми з побратимом побігли вниз по їжу, бо зранку нічого не їли, а сили нам були потрібні, адже міг розпочатися наступ «Беркута». Коли я повернувся, Саша був уже на першій барикаді зверху, керував захистом. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!» Це були останні його слова. Я впав, а потім почув постріл – і… все. Що відбувалося потім, пам’ятаю смутно: плакав, кричав… 

Батьки і брат Сашка відмовились від зібраної грошової допомоги та передали її на Майдан.

«Вірменин за національністю, грузин по паспорту і українець в душі. Він був справжнім патріотом і сміливцем», – так згадує про Героя «Небесної сотні» Георгія Арутюняна його прийомна донька Аня. Збираючись на Майдан у перші ж дні протистояння, 53-річний чоловік сказав, що не сидітиме вдома тоді, коли молодь відстоює свою свободу та право на гідне майбутнє. Як і більшість активістів Євромайдану, він також дістав прізвисько. Побратими згадують: над тим, як зватимуть Георгія, думати довго не довелося. Одразу ж нарекли його Кавказом, оскільки мав незламний та героїчний характер. 

Родичі та знайомі чоловіка розповідають: у мирний час він не цурався ніякої роботи, ніколи не нарікав на життя. Свого часу працював і на будівництві, й на «Рівнеоблводоканалі». Їдучи останнього разу до столиці, чоловік не повідомив рідним. Про те, що Георгія Арутюняна вбили під час зачистки Майдану, близькі дізналися зі стрічки новин на одному з телеканалів. Одразу ж кинулися переглядати фото в Інтернеті. Впізнали його по руках, що виглядали з-під ковдри біля Михайлівського Золотоверхого собору. 

Снайперська куля наздогнала українського грузина  біля монумента Незалежності. Георгій, який був палким прихильником політичної сили «Свобода», просто йшов уранці з однопартійцем з міста Дубна Рівненської області повз стелу. Чоловіки розмовляли. Несподівано товариш побачив, що Арутюнян падає. Дубенчанин на плечах дотягнув його до медиків. Однак активіст був уже мертвим. 

Георгія Арутюняна не лякала смерть. Єдине, чого він боявся – кинути своїх дітей напризволяще. Від першого (громадянського) шлюбу у чоловіка залишилися дві доньки: Регіна та Калапсі. У 2009 році грузин офіційно одружився з рівнянкою. У подружжя народилася донечка Ахшен. У 2012 році, на жаль, дружина померла. Після смерті обох батьків опіку над малою взяла її старша сестра по матері Анна Адамчук. 

Валерій Опанасюк народився у селі Дюксин Костопільського району Рівненської області. Разом із дружиною та чотирма дітьми проживав у Рівному. Найменшому синочку на момент загибелі тата було лише два рочки, найстаршій донечці – 12. 

На Євромайдані Валерій був з перших днів всенародного повстання. Як розповідає дружина Героя «Небесної сотні» Вікторія, востаннє до Києва чоловік поїхав без документів. Вона не пускала його до столиці, боячись, що діти залишаться без батька. Однак він усе одно поїхав.

Депутат рівненської міської ради Олександр Лащук, який познайомився з Валерієм Опанасюком у рейсовій маршрутці, коли обоє їхали на київський Майдан, розповідає, активіст не боявся дивитися смерті в очі.

– Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. У майданівському наметі, де зупинялися рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння. Його знали багато краян, які приїздили на Майдан. Валерій цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось був легко одягнений, завжди шукав для нього тепліший одяг.  Натомість сам, навіть у найлютіші морози, ходив у сіренькому утепленому светрі, в якому приїхав до столиці. Я йому казав: «Валєра, одягнися тепліше, візьми собі куртку, то ж є». На що він завжди відповідав: «Саша, у чому приїхав, у тому й ходитиму! Мені іншого не треба». Коли на Грушевського були складні моменти, Валерій казав, що треба там стояти, аби не було мало людей, оскільки «Беркут» почне атакувати. Якось ми з ним простояли цілу ніч на вулиці Грушевського. Опанасюк  говорив про політичні зради та ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням земельної ділянки під своїм будинком у Рівному. Обіцяв, що після перемоги неодмінно подзвонить мені. Знову Валерія побачив у наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував людей на чергування. Щирий, простодушний, хороший чоловік. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан.

Ті, хто добре знав Валерія Опанасюка, розповідають: у чоловіка було загострене почуття справедливості. Він ніколи не звертав уваги на матеріальні блага. Завжди допомагав тим, хто цього потребував. У біді першим простягав руку допомоги. Не вмів довго тримати зла. Валерій не боявся говорити правду. 

З життя Валерій Опанасюк пішов у 42 роки. Загинув майданівець 20 лютого. Снайперська куля влучила чоловіку в серце, коли він відтягував поранених з передової. 

Усіх трьох Героїв «Небеcної сотні» поховали поруч 23 лютого на «Новому» кладовищі в Рівному. Коли тіла з розстріляними активістами везли з Києва, при в’їзді в обласний центр люди із запаленими свічками вишикувалися у коридор слави, який розтягнувся на кілька кілометрів.