Сергій Федотов колись обмовився, що прекрасно було б мати свою футбольну команду. Не зчувся, як здійснилося. З дружиною Оленою у них тепер якраз одинадцятеро діток. За кожне дитя безмежно раді, дякують Богу. Від кожного мають втіху, при цьому додаючи: «От би ще й миру в додачу». Саме війна на сході України змусила Федотових зірватися з рідних теренів і шукати затишку в далекому краї.

– Ще донедавна у нас навіть й думки не було покидати рідний Харцизьк, – каже Сергій, – хоч, звичайно, труднощів у житті не бракувало. Жили ми у двокімнатній орендованій квартирі. Аби всім вистачало місця на нічліг, ставили двоярусні ліжка, розкладні дивани. Старався забезпечувати сім’ю продуктами харчування. Працював спочатку монтажником, мав хороший заробіток. Потім фірма розвалилася, записався в бригаду зі встановлення пам’ятників. Словом, без діла не сидів ніколи. Чекали як багатодітна сім’я на поліпшення житлових умов від держави, у черзі на квартиру стояли. Утім, яке там зараз житло, коли йде війна. А зважилися на переселення заради дітей. 

Житель села Баранне Тимофій Мулик із Сергієм Федотовим знайомий з 2008 року. Отож, коли Сергій зателефонував до Тимофія, аби поцікавитися ймовірним поселенням десь у Львівській області, останній тут же запропонував: «Навіщо у Львівській… У нас в Баранному є підхожа будівля».

Двокімнатний будинок потребував ремонту, відповідно Мулики з Федотовими та з іншими мешканцями Баранного її підлатали. Облаштували туалет. Благоустроїли. І вже третій місяць переселенці зі сходу – справжні тутешні господарі. 

– Чесно кажучи, вирушаючи в далеку дорогу, тривога стискала груди. Бо ж не знали, як нас в далекому краї зустрінуть, як сприймуть, – продовжує ділитися своїми враженнями Сергій Федотов, – коли ж приїхали, ледь не розплакалися. Одні сусіди допомогли продуктами, інші – одягом, ще інші – солодощами для дітей. Здалося, ніби все село прийшло нам на поміч. Потім отримали допомогу від Червоного Хреста, оформили належні соціальні виплати, які вже отримуємо. Я пішов на роботу в меблевий цех, допомагаю майстрам. У нашій хаті тепло, горить газовий котел, маємо достатній запас продуктів. Двоє дітей ходять в школу у сусіднє село Крупець. Найстарший син оформився у Радивилові в професійний ліцей, навчається виробничим спеціальностям. Йому тут дуже сподобалося, каже: навряд чи поїде додому. Ми віримо у те, що в Україні запанує спокій. І то скоро. Але чи поїдемо ми звідсіля, з краю з чудовою природою і щирими людьми, – це вже питання…