Переказ про Лісове озеро, як його йменує люд, переходить з покоління у покоління, і з часом інтерес до нього не зменшується, а навпаки, обростає новими свідченнями, легендами, науковими висновками. Зокрема, свого часу дослідження тут проводив відомий український археолог Ігор Свєшніков. Науковець припустив, що водойма в лісі могла утворитися внаслідок падіння метеорита. Версія інших дослідників - що озеро з'явилося внаслідок провалля у крейдяному прошарку. 

Власне, з проваллям пов'язують також міфічні дивовижі водного об'єкта. Їх, колишніх і теперішніх, збирає до історичного літопису краєзнавець із села Хотин Надія Мельник. У ньому чимало легенд, одна з яких розповідає про храм, що в давнину стояв на місці теперішнього озера. Якось на свято Пасхи до церкви довго збиралася дівчина із заможної сім'ї, бо мала стільки усіляких уборів, що не могла з них вибрати: одне плаття не так "лежало на плечах", друге не того кольору, третє вже застаріле… На якусь мить перебірливу модницю охопив розпач, і вона, шукаючи причину у всьому, а тільки не в собі, зронила з вуст легковажну фразу: "Ну, хто її придумав, ту церкву - провалилася б вона!" 

Невдовзі дівчина все-таки визначилася зі своїм вбранням, приєдналася до гурту односельчан, що прямували до храму. Та тільки-но стали на церковний поріг, як уся будівля разом з прихожанами провалилася під землю. Затим на місці провалля утворилося глибоке озеро. Більше того, щороку на Великдень звідтіля долинали на поверхню мелодійні звуки дзвонів. Їх можна було почути, приклавши вухо до берегової поверхні. 

Хто зна, скільки часу минуло відтоді, але й понині раз у раз це диво дається взнаки. Люди навіть хотіли наяву доторкнутися до потопленого купола. За словами довгожительки Надії Панасівни Льопи, яка народилася 1926 року, одного разу чоловіки-хуторяни зрубали в лісі дві сосни (одна має 20, інша - 18 метрів), зробили з них одну велетенську жердину і, запливши човнами на середину водойми, почали опускати мірило, сподіваючись щось наштовхнутися… Але дарма. Озеро виявилося глибшим за чотири десятки метрів.

Наразі хто не знає тутешню історію, байдуже обходить водойму стороною. Хто знає - намагається біля неї притулитися вухом до землі. А ще загадати бажання, яке при відлунні дзвонів, кажуть люди, неодмінно здійснюється. 

Нагадує про природний об'єкт і хрест край битого шляху. Він, освячений, стоїть тут уже п'ятнадцять років. 

- Можливо, у минулі віки справді на цій місцині був храм - і провалився, тому й маємо такий феномен, - каже невтомна дослідниця минувшини Надія Мельник. - Та не потрапляє у провалля пам'ять людська. Вона зберегла для нас легенду, а сучасники на її основі творять нову історію - з непохитною вірою у диво. 

Хто ж пране переконатися в йог сутності - Великдень не за горами!