Народився Федір Ковальчук, коли вирувала Перша світова війна, під час безжалісних, навіть фатальних змін. Під їхнє жорно потрапила й доля вихідця із села Товпижин (нині Демидівського району), напівсироти, тому що батько загинув на фронті. Водночас Федір Іванович на все життя залишився вірним добру, справедливості й церкві, незалежно від того, хто приходив до влади і хто яку політику проводив. До церкви хлопець ходив із раннього дитинства, а з 15 років уже співав на криласі з товпижинськими півчими. 

Можливо, віра в Бога й врятувала його від смерті під час війни - уже Другої світової. Адже вдалося вистояти не в одному важкому бою. Найбільше з них запам'ятався під Каунасом. Там Ковальчук як мінометник стріляв по ворожих позиціях, а його 18-річний напарник, що виріс у дитбудинку, підносив снаряди. Як раптом - вибух прямо під ногами. Отямився, прикритий землею, поруч лежав закривавлений напарник із знесеним наполовину черепом. А в його голову влучив осколок і зробив рану, в яку вміщалося два пальці. Пам'ятає з болем і досі, як цей осколок без наркозу витягували магнітом у Ризькому госпіталі. Здавалося тоді, що з голови витягують усе…

Про воєнні роки у Прибалтиці Федору Івановичу тривалий час також нагадувала скрипка, яку отримав у подарунок від одного дідуся. Ночуючи у нього і побачивши інструмент, попросив заграти. Старий прибалт, почувши, як цей чоловік гарно видає музику, подарував йому скрипку, на якій стояв напис "Страдиварі". На ній Ковальчук по війні відіграв не на одному весіллі (а всього музикував не менше як на півтисячі), та кум запропонував за цей інструмент 150 рублів, і Федір Іванович продав, не розуміючи, що тій скрипці, можливо, не було ціни. 

Після війни селянин уже не працював ні у чеха (як це було до війни), ні на своїй господарці. Став столяром у колгоспі. Перша його жінка померла, коли синові було два рочки, одружився вдруге. Марія Григорівна стала дитині за матір, а згодом народилися ще дві доньки. Дружину поховав понад десяток років тому, і тепер живе з дочками. Син, колишній військовий, теж пенсіонер, знайшов життєву прописку в Калінінграді. За станом здоров'я часто навідувати рідню не може, тому спілкується з батьком в основному по телефону. Щодо здоров'я самого Федора Івановича, то з цього приводу ювіляр зазначає: 

- На щастя, по лікарнях мені не часто доводилося ходити. Та й ніколи, бо завше ходив до церкви. Дяком я був з 30 років. Спочатку у Товпижині, потім у Вовковиях. Коли було 95, то ще диригував хором. Потім уступив місце молодим, але на криласі не переставав підспівувати.

 Якщо порахувати, то виходить, що на криласі Федір Іванович провів аж 80 років, з яких майже 65 років - дяком. Недарма церква відзначила його і дипломом, і грамотами за відданість служінню Богу. Отож, окрім військових нагород, пишається Федір Іванович і церковними. 

Ветеран-ювіляр каже, що з роками стає усе важче справлятися по господарству. Та дякувати Богу, Федору Ковальчуку дуже пощастило із сусідом. Микола Марценюк ніколи не забуває привітати його зі святом, а то й пляшечкою пива пригостити. І так само пам'ятає, що треба допомогти ветеранові город посадити, обробити, заглянути кожен день, щоб запитати, як у сусіда справи. Доньки Федора Івановича відверто зізнаються, що навіть не уявляють, як жили б без такої уваги й опіки. Хтозна, може добрий сусід теж від Бога, бо і це треба заслужити, як і столітній ювілей.

- Коли дозволяло здоров'я і я йшов до храму, - Федір Іванович кладе руку на серце, - то мене люди інколи запитували: навіщо, мовляв, вам перевантажувати себе, краще б вдома відпочили… А я у відповідь лише посміхався… Мовляв, нікому не зрозуміти мого покликання, бо воно - від Всевишнього… А ще однією з моїх мрій було - на своє ж сторіччя заспівати собі ж "Многії літа". Слава Богу, здійснилося…