– Малим я не дуже переймався тим, що робив мій батько, – розповідає майстер. – Серйозніше за цю справу взявся тоді, коли вже прийшов з армії. Поступово набував досвіду й тепер можу все робити швидко, навіть із заплющеними очима. Насамперед потрібно накопати глини. Для гончарства найкраще підходить та, що перемерзне взимку. Її переминаю руками, щоб вибрати камінчики, травинки та інші всілякі домішки, адже будь-яка  піщинка може зіпсувати готовий виріб. Тоді замочую у воді, знову переминаю до в’язкості й випаровую у спеціальній печі. І тільки потім сідаю за гончарний круг. Колись наші діди-прадіди крутили його ногами, я ж трішки полегшив собі роботу – обладнав електродвигуном. Починаю роботу вдосвіта. Виготовляю макітри і глечики. Останнім часом господиням прийшлися до вподоби керамічні форми для випічки пасок. На один виріб затрачаю до п’яти хвилин.  

Тоді виставляє «напівфабрикати» на стелажі для просушки. Десь до тижня вони сохнуть на повітрі, адже коли їм додати тепла, можуть потріскатися. Після цього настає найвідповідальніший момент – випалювання. 

Горн (піч) острозький гончар власноруч вимурував у кінці городу. Він запалюється лише тоді, коли кераміка у ньому щільно закрита. Топиться піч поступово, аби не деформувались вироби. Каже, щоб макітри й глечики «зазвучали», доводиться спалити цілу хуру дров. 

Готові глиняні вироби майстра чекають не лише в Острозькому й сусідніх районах, а й у Почаєві, Дубні, Кременці… Особливо популярний цей посуд серед сільських господинь, в оселях яких є печі. Вони ж бо знають, що жодна страва, приготовлена в газовій чи електричній духовці, не зрівняється з тією, яка готується в гончарному посуді на живому вогні.