Цезар Іпполітович мешкає з родиною у Гощі. Кілька років тому переніс інфаркт, однак завдяки піклуванню рідних дожив до 90-річчя. 

Народився чоловік у селі Кам’яний Майдан Новоград-Волинського району Житомирської області. Потім його родину переселили у Харківську область. Звідти у 1943 році 17-літнім юнаком призвали до армії.

– Нас одразу відправили на фронт. У небі кружляли німецькі літаки. Вулицями їхали колони ворожих танків, машини з бронетехнікою. Але найстрашніше було, коли переправлялися через Дніпро. Нас пливло на плоту п’ятеро: одного поранило, а ми, щоб врятуватись, гребли руками, вчепившись за свою переправу. Річка була червоною від крові, – на очах Цезаря Іпполітовича з’являються сльози. Трохи перепочивши, продовжує розповідь:

– Жорстокими були бої на березі річки Вісла, поблизу міста Сандомир. Командував тоді 1-м Українським фронтом маршал Конєв. Вперше о п’ятій годині ранку нам дали сніданок. Перед боєм давали й по 200 грамів «наркомівської» горілки, розливали її з каністр. О шостій годині пішли «Катюші», міномети, танки, піхота… Нас обстрілювали з літаків. Потім були Брацлав, Оппельн. Пішли в обхід Берліна. Вийшли на Одер і зустрілись з американськими військами. Почалося рукостискання, американці пригощали шоколадом. Коли взяли Берлін, наша дивізія ще чотири дні визволяла Прагу. Приєдналися місцеві мешканці. Захопили склад з німецькими гранатами, кулеметами…

Після закінчення війни Цезар Іпполітович продовжив службу в армії. У село Кам’яний Майдан на Житомирщину повернувся 1946 року. 

– Коли їхали додому зі Львова, нам дали по 50 рублів на дорогу. Після війни влаштувався працювати на Гощанський маслозавод. Тут і оселився. Усе життя пропрацював майстром маслопереробної справи, на роботі зустрів і свою дружину, – розповідає Цалцалко. Нині ж, спостерігаючи за подіями на сході, чоловік переживає за долю України. До того ж, у Маріуполі мешкає його син.