Так починала вчителювати на Поліссі юна Галя з Полтавщини

 

 

Зошити з мішка. Мене все життя називають «полтавською галушкою»,  бо я родом з Полтавщини. До війни встигла закінчити чотири класи, а після – ще три. Важко тоді жилося, не те слово. Ні книжок, ні зошитів не було. Пам’ятаю, мама міняла в магазині кавуни на паперові мішки з-під солі. Потім їх різала, прасувала і складала аркуш до аркуша. В таких зошитах я й писала. 

40 кілометрів пішки на навчання. Після школи я поступила у Гадяцьке педагогічне училище. Тиждень жила в гуртожитку, а на вихідні додому… йшла пішки. А це десь 40 кілометрів до мого села. Машин тоді ж не було стільки, як зараз. Бувало, вийдеш з училища в суботу – і лише в ніч на неділю прийдеш. А зранку не встигла встати, як уже треба вертатися. 

Мода на завивки. Коли закінчували училище, всі дівчата пішли у перукарню, пообрізали свої коси та поробили завивки. Бо ж де, без п’яти хвилин пані вчительки! Ну, і я за ними. А у мене коси були – грубезні, довгі, від народження не стрижені. Старенький перукар розчесав їх (а вони аж на підлозі лежать) та й каже: «У вас мама є?» «Є», – кажу. «А ви питали у неї, чи можна такі коси відрізати?» «Ні…» «Ну, то попитайте…» У мами я так і не питала дозволу. Уявляю, щоб вона мені сказала про ті «буклі» на голові! Так і залишилася зі своїми косами по сьогоднішній день. 

Як випускниць на роботу вербували. Перед випускним до нас приїхали вербувальники запрошувати нас на роботу у різні куточки України. Скажу прямо: хто краще брехав, той більше вчительок «вигравав». Наприклад, представник Зарічненського району так розрекламував свою місцевість, що до нього валом пішли записуватися. Бо ж казав, що то ледь не райський куток, де по річках пароплави ходять. Приїхали ми з подругою Марфушею туди вночі, а вранці як глянули – то ахнули. Біднота, бруд, вночі кусають клопи, вдень по ногах блохи скачуть. Та й пароходів не видно. Потім нас перевели у село Бишляк на Володимиреччину, де я і пропрацювала у школі 37 з половиною років. І за цей час мала лише кілька днів пропусків: один раз поїхала хоронити маму, а другий раз звалив мене важкий грип. 

На першу зарплату купила у школу дзвоника і годинника. Бо ні того, ні іншого тут не було. 45 хвилин пройде – подзвонила, і відсилаю хлопчика з дзвінком у сусідню хату-клас, щоб там подзвонив на перерву. А під школу тоді винаймали приміщення в одного віруючого. У нього під пічкою сиділи кури, а зверху – коти. Тільки почну урок вести, як півень з-під пічки: «Ку-ку-рі-ку!» Діти – в сміх. Пересміялися, продовжуємо. Проходить хвилина-друга, вже кішка: «Мя-я-яв». Знову сміх. Отакі у нас уроки були спочатку.

Чим дихаємо, перевіряли хлопці з лісу. Страшно стало тоді, коли дізналися, що попереднього директора школи хлопці з лісу вбили два місяці тому. І до нас вночі приходили. Хотіли дізнатися, яким духом ми дихаємо. Та хазяйка впросила не лякати, бо ж надто молоді і тільки приїхали. Хлопці пообіцяли прийти пізніше, але так і не прийшли…  

Агітували селян здавати молоко і м’ясо. То тепер для вчителів рай, а колись нами усі діри затикали. Не поступає із села молоко – нас заставляли ходити по хатах і агітувати людей, щоб здавали. М’ясо не здають – знову мусимо йти. На всіх виборах сидимо ночами, пишемо ці списки. 

У Бишляках зустріла судженого. Якраз прийшов він з армії. Воював, дійшов до Берліна. Ми одружилися, а влітку я його повезла на Полтавщину з батьками знайомити. Глянула рідня на нього, і давай  крутити носом: «Та хіба б ти кращого собі не знайшла?» Але минув місяць, і мій чоловік став гарнішим за всіх. Бо ж такий був непосидючий, до роботи беручкий: тому вікна зробив, тому двері, а ще понаплітав з лози людям крісла та дитячі ліжечка… Прожила я зі своїм дідом 60 років укупочці.  Виростили з ним дочку. А тепер ні дочки, ні чоловіка... Внук забрав мене до себе у Володимирець жити. Тепер от трьом правнукам про своє життя розказую.