Будинок Івана Антоновича Кравчені розташований в кінці села під самісіньким лісом. У роки Рядянського Союзу ця територія належала білоруському військовому лісництву. Втім жодних розмежувань між двома державами не було, периметр не охоронявся ніким. Вглиб лісу Іван Кравченя збудував хлів, де тримав живність. Однак коли СРСР розпався, споруду довелося знести. Оскільки україно-білоруський кордон проліг через його подвір’я й хлів опинився  в іншій країні. Таке сусідство, зізнається чоловік, створює чимало незручностей. Проте розповідати про це не надто хоче. Кожне слово з нього доводилося витягувати силою. Фотографуватися ж Кравченя навідріз відмовився.  

– Населення в нас велике, худоби люди тримають багато. А пасти її немає де, бо скрізь болота. Завжди гонили в ліс, а коли тут проклали кордон, мусив відгородитися від білоруської землі парканом, аби корови в Білорусь не йшли, – розповідає про особливості життя на кордоні Іван Антонович. – Було, що корова паслася, перейшла кордон, пограничники зловили її й забрали. Потім відпустили, і вона сама вернулася додому. 

Щоправда, україно-білоруський кордон у Заболотті умовний. Дві країни розділяють звичайні стовпчики, які стоять посеред обійстя Івана Антоновича. Тож довелося чоловіку відгородитися від білорусів жердинами, аби живність не ходила в чужу країну. А для більшого контролю прив’язати на рубежі двох держав собаку Жучку. Отак і вийшло, що господар живе в Україні, а його собака – вже у Білорусі.

Натомість жителі цього села розповідають, що у сусідню Білорусь ходять доволі часто. Особливо в період, коли дозрівають лісові ягоди та з’являються гриби. Іноді траплялися випадки, що прикордонники сусідньої країни затримували їх за порушення державного кордону. Втім, кажуть, кілька останніх років подібних випадків значно поменшало, оскільки в період «врожаїв» для них спрощують перетин рубежу. Однак, кажуть, з початком бойових дій на сході України охорона міждержавного кордону посилилася. 

І справді, поки спілкувалися з Іваном Кравченею, до нас підійшов прикордонник. Представившись, попросив для огляду документи. А дізнавшись, що про свій візит у село ми не повідомили прикордонну службу, змінився на обличчі. Погрожував забрати у Пінське СІЗО. Однак назвати жодних законодавчих підстав, чому ми повинні питати дозволу відвідати прикордонне село, чоловік назвати не міг.