У Надії та Олександра Тотовицьких двоє синів. Старший Андрій змалку марив футболом. Талановитого хлопчика ще в школі запримітили тренери. З малих років він грав за сарненський районний клуб «Маяк». А вже із сьомого класу Андрій тренувався у столичній дитячій команді «Динамо».

Професійна кар’єра кричильського футболіста розпочалася із донецького клубу «Шахтар», де Андрій Тотовицький грав у дублі. Нині 23-річний нападник виступає на правах оренди, виходить на поле за луганську «Зорю». З початком бойових дій на сході команда переїхала до Запоріжжя. І в якому б куточку світу не виступав, головними глядачами на цьому матчі завжди є його батьки. Бо ж Олександр та Надія не пропускають жодної синової гри. Щоправда, зізнається мама, вона йде зі стадіону вже на перших хвилинах. Хвилювання за Андрія не дозволяють їй насолоджуватися грою. 

– Пригадую, їдемо з ним у метро на відбір в «Динамо», а він плаче, що не хоче повертатися у село, – розповідає Надія Іванівна. – Я його заспокоюю, що все буде добре, а в самої серце кров’ю обливається. Молюся, аби його тільки взяли. Дякувати Богу, все вдалося. Син пройшов відбір. 

Нині жінка признається: коли перший крок у професійний футбол було зроблено, вона одночасно і раділа, і журилася. Так, перед сином відкривалися великі можливості, проте батьки хвилювалися, що дитина опинилася сама у великому місті. 

– Андрій додому приїжджав не часто, та й ми до нього їздили рідко. З грошима ж у ті роки було негусто, – веде мову мама футболіста. –  Майже усе зароблене віддавали йому. З Андрієм училися діти небідних батьків, тож хотілося, аби й наш не був гіршим. Чоловік бачив сина частіше, бо в основному він їздив у Київ на батьківські збори. Я ж від випадку до випадку. Зараз також зустрічаємося нечасто, в основному спілкуємося телефоном, по скайпу, син постійно на тренуваннях, зборах. Але у нас із ним досить довірливі стосунки. Я знаю усі його секрети. 

Попри постійну зайнятість, Андрій Тотовицький не забуває дорогу до рідного села. Щойно випадає нагода, відвідує батьків. Мама зізнається: вдома син і досі розмовляє місцевим діалектом, хоча в повсякденному житті послуговується російською мовою. Хлопець простий у спілкуванні, «зіркова хвороба» нітрохи не торкнулася його. 

– Коли Андрій приїжджає додому, в нас повна хата людей. Він зі всіма вміє знайти спільну мову, – пишається сином Надія Іванівна. – Намагається в усьому допомогти нам із чоловіком. Я працюю листоношею на пошті, тож син часто розносить замість мене газети. Він не соромиться ніякої роботи.