Раніше мої уявлення про лозу як сировину обмежувалися кошиками та колисками для немовлят. Тому не переставав дивуватися, коли млинівський умілець показував свої вироби, що не просто майстерно зроблені – їх сміливо можна назвати мистецькими витворами: скриньки для коштовностей, різноманітні стільчики, етажерки, люстри, підставки під вазони й навіть під мікрохвильову пічку. Бо те, в що вкладено, крім уміння, ще й душу – це і є мистецтво.

Майстром лозоплетіння Михайло став відносно недавно. Можливо, і не випадково, бо, як уже зазначалося вище, до роботи з деревом потяг мав і працював якийсь час столяром у домобудівному комбінаті в Рівному. Та якби не певні обставини, хтозна, як воно все обернулося б. Родом він зі Львівщини. Після армії пішов учнем фрезерувальника на завод комунального устаткування, що у Квасилові. Мешкав у гуртожитку. А незабаром на весіллі в хлопця, з котрим в одній кімнаті жив, познайомився з дівчиною. Тамара в Рівне приїхала з Млинка, на льонокомбінаті працювала. Побралися. Кілька років наймали хату в обласному центрі, двоє дітей там народилося. Щоб отримати квартиру, Михайло у двірники пішов. Але помешкання власного так і не дочекалися. Був якраз початок дев’яностих – економічна криза, безгрошів’я, молода сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Чоловік став ходити на курси священиків, що започаткувала єпархія Автокефальної УПЦ, й успішно їх закінчив. Його висвятили в сан і відправили в Острозький район на парафію, відтак перевели на Полісся – на Сарненщину. Загалом понад чотири роки пробув отцем Михайлом, настоятелем тамтешнього храму, котрий за час його служби перейшов під управління Київського патріархату. Але потім трапилося непорозуміння з парафіянами, він покинув служити й зі священика став звичайним громадянином. Безробітним до того ж.

У пошуках притулку сім’я вже колишнього панотця перебралася на батьківщину паніматки – у Млинок. Дах над головою мали, проте хоча б якусь роботу знайти не було змоги. Михайло зареєструвався в районному центрі зайнятості, де згодом йому і запропонували поїхати в Рівне на курси лозоплетіння. Погодився, бо вже трохи і сам пробував плести корзини, навчаючись за підручником.

– Вів ті курси відомий майстер і бард Валерій Марченко, – розповідає Михайло. – Без його порад і практичних вказівок важко було б досягнути того, що тепер умію. Вчитися по книжці одне, а бачити рухи вживу – зовсім інше. Тепер його науку сам передаю учням – у школі гурток лозоплетіння веду.

– Робочим матеріалом, тобто лозою, ви забезпечені надовго. А якістю її задоволені?

– На Львівщині чи Закарпатті, наприклад, вирощують спеціальну лозу, американкою називають, бо з Америки до нас завезли. Але вирощувати її тут нема потреби. Хоч вона і ліпша для роботи, ніж дикоросла, проте вироби з нашої, поліської, виходять не гірші.