І повернули її до життя

 

Марія Василівна жила і працювала у Кузнецовську більшу частину свого віку. Виростили з чоловіком двох дітей, дочекались онуків. А тоді повернулися на малу батьківщину, в Ромейки, і розпочали власну справу. Пані Марія відкрила магазинчик, без проблем здала на права й сіла за кермо. Життя почало новий етап. Але все тривало добре до певного моменту – жінці почали снитися дивні сни.

Як згадує Марія Василівна, п’ять років тому їй наснилася померла мама. Була дуже схвильована, ніби попереджала про щось, але жодного слова так і не вимовила. Через якийсь час до жінки уві сні став приходити тато. Він теж уже помер. Сон повторювався, як заїжджена платівка. Ніби стоїть Марія на краю чорного провалля, а батько туди її зіштовхує. І вона летить, намагається хоч за щось зачепитися і ніяк не може – з тим і прокидалася. Останнього разу Марія Василівна у сні, чуючи батькові кроки за спиною, подумала: «Ну все, ще раз скине – я вже тоді точно помру». Але тато натомість сказав лише одну фразу, яку вона довго намагалася пояснити: «Знаєш, дитино, на своїй землі найкраще».

– Я розуміла, що ці сни попереджають про якусь небезпеку, але задумуватися не було коли: робота забирала весь час,– згадує Марія Василівна. – Минуло ще кілька днів – і бачу я неймовірно реалістичний сон. Ніби йду по вулиці, а там мряка, дощ. І так мені зробилося погано, що стала падати. Й у той же момент ніби роздвоююся та опиняюся збоку. Дивлюсь, як я лежу на дорозі під дощем без свідомості і нікому до мене навіть підбігти. А потім йду собі далі. Заходжу в якусь будівлю, а там величезна кімната з трьома столами. Чую, як мене запрошують підійти до середнього. Хто запрошує – не можу розгледіти. Бо столи освітлені, а навколо темінь. Вирішила розповісти, хто я і звідки, але м’який голос із темряви мене зупинив: «Не треба, ми про вас і так усе знаємо». Прокинулась я із сильним болем у животі. Це була ніч з п’ятниці на суботу, і «швидка» просто вночі завезла мене у Кузнецовську лікарню.

Ані в суботу, ані в неділю жоден лікар не підійшов до жінки. «Згадали» про неї лише в понеділок, оглянули, але ставити діагноз не ризикнули і… відправили робити УЗД у Володимирець. Своїм ходом! Як згадує Марія Василівна, живіт став неймовірно боліти, а тоді збільшуватися. У лікарню вона повернулася ледве жива й відразу потрапила в операційну – виявилося, що за цей час у неї лопнув апендикс і почався перитоніт. 

Після операції стан пані Марії не покращився. Навпаки – температура трималася під 40, і збити її нічим не могли. Стали відмовляти один за одним органи. Жінку знову кладуть на операційний стіл і тепер уже намагаються врятувати нирку. І знову ніякого полегшення. Марія Василівна згасала, як свічка, і буквально за кілька днів перетворилася на щепку. Згадує, що тоді, переймаючись за свою свідомість (а перестала вже впізнавати людей), скликала найближчу рідню – проститися. А ще згадала сон, в якому батько казав, що «на своїй землі найкраще», і заповіла дітям та чоловіку поховати її у рідному селі Ромейки.

– Лікарі порадилися і стали готувати мене до наступної операції. Вирішили, що нирку таки треба видаляти, бо вона не функціонує, – розповідає Марія Радзівіл. – Лежу в лікарняному ліжку, сил нема рук підняти, і раптом чую: «Вставай». Обвела очима палату – нікого. Думаю, почулося. Закрила очі – й знову голос, тепер уже більш вимогливо: «Вставай!» Тільки хотіла сказати, що не можу, як мені вже в примусовому порядку наказують: «Вставай!» Отоді я зрозуміла, що то, певно, якісь вищі сили, і я таки мушу підводитись. Але ж якби то було так легко! Ледве перекотилася на живіт, спустила ноги з ліжка – і відразу потрапила в свої капці. Так, ніби вони там мене чекали. Мені ці капці підняли настрій і додали сил. Помаленьку, тримаючись за ліжко та стіни, посунула я в коридор, а там аж до вікна. Гаряче помолилася Господу Богу, подякувала йому за все і повернулася назад. Де і сили взялися! Дійшла до палати, знову чую голос: «Тепер можеш відпочити». Тієї ж ночі мені наснився сон. Хоча це було більше схоже на видіння. Підходять до мене двоє молодих хлопців, я здивувалася, стала питати, хто вони. І чую у відповідь: «Нас прислали до вас». Тоді один хлопець узяв мене за руку, а другий   обійшов ззаду, і я почула, як він мені щось робить у тій хворій нирці. Вони робили мені операцію! Вранці прокинулася, чую – нема температури! Прийшов лікар, забрав мене на огляд. І тут, щойно відліпив пластир, як здивовано вигукнув: «А це що таке буде?!» Виявилося, що у мене акуратно від’єднані всі дренажні трубки, які підготували до операції. 

Марії Василівні того дня оперативного втручання так і не провели. А вже через тиждень і виписали. Вона почала на диво швидко поправлятися. П’ять літ відтоді минуло. І всі ці роки жінка не перестає дякувати Богу та янголам за чудове зцілення й повернення до життя. Відразу після виписки з лікарні в пані Марії відкрився ще один талант – стала писати вірші. Хоча досі ніколи не помічала у себе нахилів до поезії чи літератури. Розказує, що ліричні рядки народжуються у її голові раптово і ллються, як з відра. Врешті мусила завести грубий зошит, у який записує всі свої творіння. А тема? Ну, звичайно, про Бога і для Бога…

О, мій народ, опам’ятайся!

До Бога ноги наверни, 

Приходь до Нього ти в молитві 

І Богу славу вознеси!