– На жаль, мої батьки не довго жили разом, – розчаровано розводить руками Олександр Ємельянов, – вони чомусь розлучилися. Для мене це був болючий удар… Тим паче тато дуже любив мене. І досі не забуваються спогади, як водив за руку по місту. Був тоді батько у формі льотчика, а я від того дуже тішився… Через десяток років після розлучення зажевріла надія на те, що знову будемо разом. Коли я вже був одружений і народилася донечка, тато навідався на нашу кременчуцьку квартиру. То був напрочуд радісний і пам’ятний день. Тим більше, що він пообіцяв невдовзі приїхати на святкування Нового 1993 року. Ми його чекали з нетерпінням. Але так і не дочекалися. Відтоді, по суті, його слід повністю загубився. Декілька разів я намагався розшукати, де живе, де працює батько. І взагалі, чи живий-здоровий. Абсолютно не мав наміру йому чимось дорікати. Просто хотілося мати батька. Хотілося порадіти разом з ним за трьох моїх дітей, за їхні досягнення. Один з моїх синів, приміром, зараз готується до виступу на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро. Однак у цьому пошуку щоразу щастя відверталося від мене. Не став уже сподіватись і на «Чекай мене», як раптом прийшло повідомлення, що за моїм запитом хтось-таки знайшовся. На передачу ми поїхали втрьох – з дружиною та меншим сином. І зустріч вийшла вдивовижу щемливою. От тільки не з батьком… 

На побачення до родини Ємельянових вийшла красива дівчина Оксана. Вона з міста Рівного. Коли обидві сторони дізналися про те, що рідні, якусь мить у приємному подиві затамували подих, а затим зійшлися в обіймах – зі слізьми болю й радості. 

– Павло Ємельянов – то мій рідний батько, – каже Оксана. – Як не прикро, але вже дванадцять років його немає на білому світі. Знаю, що тато на початку 90-х переїхав до Луцька. Там працював у льотному загоні. Часто літаком обробляв поля – підживлював їх міндобривами. Саме з цим завданням доля закинула його в Ратне. Там, обідаючи в ресторані, побачив мою маму. Познайомилися. Припали один одному до душі. Через півроку одружилися. Потім народилась я – якраз тоді, коли, як з’ясовується, тато мав їхати на свято в Кременчук. Відповідно, через цю обставину не поїхав. Ось так «перевернулася» його доля. У моєї мами від першого шлюбу син і донька. Чесно кажучи, нас усіх трьох дітей батько любив однаково. До кожного був добрим, турботливим, чуйним. А ми за ним, у помочі й захистку, – як за горою. Коли «льотчик» (так майже всі називали тата) вийшов на пенсію, почав лагодити автомобілі. Причому я йому в цьому ділі часто допомагала – подавала в гаражі ключі й пишалася його майстерністю. Коли ж тато помер, ніби щось у душі обірвалося. Відчула, що таке бути напівсиротою. Особливо морально. Та й у матеріальному плані без тата жилося нам значно гірше. Чомусь і навчатися в школі стала теж слабше. Одне слово, без батька – як без камінної стіни. А про те, що в мене є брат по батькові, я дізналася від мами. Коли підросла, спробувала знайти його через Інтернет. Однак у відповідь – ні слуху ні духу… Коли отримала запрошення на зустріч, подумалося про декілька варіантів. При цьому варіант зустрічі з братом не був основним. Тим більш несподіваним і радісним вийшло наше знайомство. Тепер ми – одна родина. З першої ж зустрічі домовилися навідатись один до одного в гості. І пам’ятати про нашого тата.

Частинкою цієї світлої пам’яті стали квіти, які лягли на могилу Павла Ємельянова – не вперше від доньки й уперше від сина.