Дружина неходяча

Михайло Красько родом з Рівненщини – із села Бережки Дубровицького району. Відслужив у армії чотири роки, і дуже хотілося вирватися з війська. Але вихід був один: якщо підписуєш договір, за яким йдеш працювати на шахту. Він і пішов – у Донецьк. У бригаді було 36 чоловік, а лишилося 35, бо Михайло Савович вирішив перевестися в інший забій. Тільки-но оформився на новому місці, як сталася аварія: зірвався газ – і всі його 35 побратимів загинули. Це було в 1955 році. Тоді радянські спецслужби, як тільки могли, намагалися приховати страшну подію. Усім сім’ям загиблих надали житло.

– Ніколи не повірив би, що може прийти біда, ота, що зараз на Донбасі, – журиться Михайло Савович. – Євдокіївка, наш мікрорайон у Донецьку, не раз потрапляла під обстріл. Сусідній будинок повністю розтрощило «Градом». Інший наполовину згорів від снаряда. Ще далі – розбиті двори, причілки, огорожі. Наша ж хата, на щастя, вціліла. Під час обстрілів ми її не залишали: будь що буде. Дружина ж неходяча, як її покинути? Та й куди було втікати?.. Але коли отримали спеціальну перепустку й випала змога евакуюватися, наважилися залишити рідний дім. Поклали у свого старого як світ «Жигуля» (1984 року випуску) необхідні речі та, пройшовши десяток всіляких перевірок, вирвалися з Донецька.

На якийсь час Краськів прихистила донька, що мешкає в Білорусі. Однак у стосунках між рідними виникла тріщина, і батьки вибрали новий маршрут – у селище Млинів на Рівненщині.

– Бо тут проживає рідна сестра і тільки в Україні можна отримати борг, – пояснює Михайло Красько. – За півтора року, відколи ми перестали одержувати пенсію, нам набігло майже вісімдесят тисяч гривень. Я на шахті заробив понад чотири тисячі пенсії. Жінка – тисячу триста. Сума вийшла солідною, і її ми отримали фактично без жодних проблем. Оформили й відповідну соціальну допомогу для біженців. А ще із собою мали невеликий запас – у валюті, яку накопичував «на чорний день». Отож, можна було вже якось перебиватися. Тим більше, що зупинилися на проживання у сестри. Саме їй на збереження віддали заощадження. Спочатку нам жилося більш-менш комфортно. Давали сестрі гроші на базар, у магазин, на ліки. Одне слово, не хотілося бути залежним від когось. А коли перерахували віддану на збереження суму, то не вистачало майже півтисячі доларів. Промовчали. За тиждень знову звернулися до сестри за перерахунком. Виявляється: пропало ще 20 тисяч гривень. Я до неї: «Навіщо обкрадаєш нас? Якщо треба, скажи, я тобі й так дам». Вона затялася, що не брала грошей, нас звинуватила в усіляких гріхах і виставила сумки з речами за поріг. Ми викликали міліцію, щоб розібралася з грішми. 

– Опинитися наодинці у чужому місці, де в тебе ні кола ні двора та жодного знайомого, – то неймовірно важко, – каже пан Михайло. – Звернулися до першої зустрічної млинівчанки. Запитали, чи не прихистить хоча б на одну ніч. Нагодувала, чаєм напоїла. Потім таке ж ставлення відчули й від інших жителів Млинова, в яких деякий час жили. Звернулися по допомогу в адміністрацію, в правоохоронні органи – і від них отримали розуміння й поміч. Зараз ми перебуваємо в районній лікарні, маємо тут свій закуток, більш-менш прийнятні умови для проживання. Пройшли з дружиною курс лікування, реабілітації. Отримуємо допомогу в харчуванні. Словом, і самі не думали не гадали про таке ставлення до себе з боку чужих людей. 

У Млинові біженці з Донецька планують перезимувати, а потім повернутися додому. Зізнаються: рідна домівка кличе. У ній «на замку» залишили все. А ще телефон, номер якого час від часу набирають. 

– Чуємо гудки, значить, він дзвонить, – усміхається Михайло Савович, – хоч так відчуваємо рідну оселю. Дуже хочеться, щоб наша територія була українською. Висловлюю і свою думку, і думку земляків, які набачилися всього, чим далі, тим більше розчаровуються в політиці бойовиків. Жила неподалік від нас Нінка – активна, гаряча, на виборах голосувала за «ДНР». А у відповідь отримала суцільну біду: «Градом» розбомбили її хату, вбило сина, дочку поранило, та й сама вона ледь врятувалася. Тепер у неї зовсім інші погляди… Як і тисячі, мільйони, я не влажу в політику. Нам головне – здоров’я мати і віку дожити!