Є у нас така практика – повертатись у публікаціях до своїх героїв. Життя ж не стоїть не місці. Ось й про трьох сестричок Махамух із села Волиця Здолбунівського району, яких покинула матір, я вперше написала ще 2008 року. Матеріал викликав багато відгуків, допомогу дівчаткам надсилали навіть з-за кордону. Потім була ще одна публікація. І ось, врешті, минуло сім років з часу останньої згадки про сестер. «Це ж повиростали вже всі, – думалося дорогою до них. – Дівують, певно. А щаслива бабуся придане готує». Але… Відвідини стали чи не найбільшим розчаруванням у моїй журналістській практиці…
Приїхала не до дітей, а на дискотеку
А почалося наше знайомство з листа, який надіслала в редакцію тоді ще 11-річна Оленка Махамуха. Вона писала, що хворіє бронхіальною астмою, не може ходити в школу через напади, але це, мовляв, «не найбільша біда». Більшим же горем для неї та двох менших сестричок, дев’ятирічної Іринки і п’ятирічної Юлі, є те, що їх покинула мама. «Отака-то наша доля, доленька дитяча: мама наша зозуленька, а ми – зозулята» – ці віршовані рядки дитини не можна було читати без сліз. Ситуація банальна: молоді батьки – Руслан і Оля – любились, одружилися, народили трьох діток. Усе пішло шкереберть, коли молода мама заявила свекрусі, біля якої жили, що буде розлучатись. Як потім влучно сказала старша Оленка у своєму вірші: «На Сашків нас проміняла, ненько непутьова». Оскільки сама Оля з Житомирщини, туди спочатку малих дітей завезла. Покинула на матір-п’яничку і поїхала десь влаштовувати власне життя. Аж поки добрі люди із села не забили на сполох – діти жебракують, завошивлені, у хаті… притон.
Суд на позбавлення материнських прав тривав довго, Ольгу викликали п’ять разів, але вона жодного не приїхала. Опікуватися дівчатами стала бабуся Софія Петрівна, мати Руслана, бо ж він усе більше по заробітках, ніж удома. Софія Петрівна, скажу чесно, жінка енергійна і «продвинута», сучасна. Онучкам вона ладна була небо прихилити. Одягала, взувала, годувала, лікувала, гроші кожній збирала «на майбутнє». І на концерти вони їздили, і на море путівки їм діставала. А рідна мати? Якось її «попутним вітром» занесло в село. О, ні, не до дітей – на дискотеку! І все ж «непутьову неньку» тут любили і чекали. Варто було тій зробити дзвінок і запросити «в гості» – старша Оленка полетіла на Житомирщину як на крилах. Ніхто не перечив, навпаки, зажевріла надія – а раптом невістка одумалася?
…Ці «гостини» закінчилися тим, що тато Руслан лише через вісім місяців і з міліцією зумів забрати хвору дочку додому. І знову чужі люди, зокрема вчителька у школі, куди Оленка прибігала поїсти, повідомили рідню: швидше забирайте малу, вона ж серед зими у літній курточці ходить! Та це ще квіточки. У хаті, де тепер знайшла своє нове «щастя» Оленчина мама, тулилось аж десятеро людей. Дитині відвели місце у кімнаті, де, крім неї, спало ще п’ятеро (!) мужчин. Це дорослі брати чоловіка Ольги, які любили випити і розважалися тим, що підставляли до стіни наймолодшого 14-річного й метали кругом нього ножі. Я тоді слухала жахіття, про які розповідала Оленка, і віри не йняла. – Але чому ти не повідомила про це тата, бабусю? – вражено питала.
Як зараз пам’ятаю той відведений убік погляд і зітхання:
– Мама мені сказала, що повіситься, як тільки я поїду від неї. Я дуже за неї боялася.
«Навіть не озиваються до мене…» – плаче старенька
Якийсь час я ще підтримувала телефонний зв’язок з родиною Махамух. Ніхто, певна річ, після від’їзду Оленки не повісився. Дзвінки від матері були вкрай рідко. А дівчатка росли, бабуся раділа, що все у них складається добре. І будувала великі плани: ремонт у хаті зробити (бо ж кавалери скоро почнуть ходити), дівчатам треба вищу освіту здобути і так далі у тому ж дусі. Тож, коли я вирішила провідати своїх героїв знову, в думках був лише позитив. Порахувала, що Оленці – 19, Іринці – майже 17, Юлі – 14. Ого-го, які дорослі! Може, думалося, котрась уже й весільний рушник вишиває?
…Першою побачила Юлю, а затим і Софію Петрівну.
– А де ж старші? – відразу спитала. Я тепер знаю, як можуть спадати з лиця при болісній згадці. Вмить Софія Петрівна почорніла, в очах застиг біль. – Я думала, що розрив серця отримаю… – жінка довго мовчить, намагаючись упоратися зі сльозами. І не може. Вони котяться по щоках і крапають просто на руки, які тремтять від пекучих спогадів. – Як я їх гляділа, бачив Бог і люди. А вони… Вони тепер у матері у Володарську-Волинському в Житомирській області. Вона ж народила четверту дочку, то вони тепер її бавлять і крепко люблять. А до мене навіть не озиваються, я стала погана і непотрібна. «Чим же я перед вами завинила?» – питала їх.
«Бо так!» – фиркають.
Оленка написала на бабу скаргу: п’яничка, слаба, дурна Олена вже майже два роки, як покинула бабцю. Якимсь чудом не забрала свій випускний фотоальбом – до мене посміхається неймовірна красуня. А от теперішню Іринку хіба що в Інтернеті можна розшукати – жодної фотографії бабусі не залишила.
– Оленка сказала, що буде поступати у Житомирський університет на журналістику, – Софія Петрівна говорить мало не пошепки. Важко їй даються слова. – А насправді переїхала до матері. Мені ж по телефону повідомила, що поступила лише на платне. А потім викликають мене у Здолбунівську службу дітей і показують скаргу на мене. Від Оленки. Що я пиячка, стара, слаба на голову і не в змозі її глядіти. І просить передати опіку над нею та можливість розпоряджатися грошима її дядькові – брату матері. Тоді я ледь не померла. Виявилося, що нікуди вона так і не поступила, навіть в училище. І групу інвалідності продовжити в назначений строк не приїхала. Як тільки їй перестали платити гроші, до мене і не дзвонить.
Іринка видурювала гроші і відвозила матері
І якщо Оленку, як каже Софія Петрівна, вона вже остаточно втратила, то за Іринкою ще плаче. Не згасає у бабці надія, що ця м’яка й добра у душі дитина таки зуміє вибратися з того болота, в яке її тягнуть мати і старша сестра. І ніби ж і не п’яниці там, але толку нема: ані роботи, ані освіти.
– Іринка поступила у Дубенське педагогічне училище, – каже Софія Петрівна. – Отримує величеньку стипендію разом з різними доплатами. Я порахувала нещодавно – за півроку вона одержала 13 тисяч гривень, і всі ці гроші, як виявилося, відвезла туди. А ще стала мені брехати. І я вірила до останнього. То сказала, що у неї, як у старости групи, вкрали тисячу гривень, і їй терміново треба їх віддати. Бабо, поможи! Перекинула. Потім каже: їдемо з групою на екскурсію, потрібно хоча би 500 гривень. Даю їй тисячу, щоб не була гірша за інших. Наступного дня дзвоню: «Ну що там? Де ти, Іринко?» «О, я у Львові! – щебече мені. – У замку були і на кладовище оце йдемо». Або й просто, що буде день народження святкувати у кафе, тож потрібні гроші. Лише через кілька місяців я цілком випадково дізналася, що і тисячу гривень у неї не крали, і ніякої екскурсії не було. Це мати з Оленкою придумала, як з мене, довірливої баби, гроші тягнути. Мені тоді сестра з Житомира подзвонила. Каже: «Рятуй Іринку! Вони ж оббирають її як липку!» Я, як дізналася, – захворіла. Не могла ні спати, ні їсти. Серце мені ставало від обіди і безпорадності. Хіба ж я їх такими вчила бути?
…А Юля? Юля ще поки бабусина. Мами вона майже і не пам’ятає: й чотирьох їй не було, як ненька повіялася. Тому і зв’язку між ними немає. Жодного разу та не поцікавилася ані її здоров’ям, ані життям. А тепер уже й сестри телефонувати перестали. Так воно буває. Вигодуються покинуті зозулята, у пір’я вберуться і вилітають, навіть «дякую» не сказавши. Будуть тепер годити матері-зозулі.
– Бо там воля! – ніби підсумувала наприкінці розмови мені Юля. – Там можна курити, пити і нічого не робити. А тут господарка, обов’язки, робота…
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!