Історія почалася ще в 1997 році, коли покійна свекруха Віра Петрівна Міщук написала заповіт на брата мого чоловіка В’ячеслава Захаровича Міщука. На той час він не мав власного житла. Ми з чоловіком Ростиславом Захаровичем Міщуком тоді його пожаліли і не стали заперечувати, хоча покійна свекруха хотіла все майно лишити у спадок моєму чоловіку.

26 лютого 2015 року В’ячеслав Захарович помер. До цього більше семи  літ доглядали його мої діти – син і невістка. Лише півтора року покійний отримував пенсію за віком. Усі ці роки мої діти його утримували за власний рахунок, оскільки В’ячеслав Захарович ніде не працював, бо був інвалідом після пережитого інсульту, тільки от офіційно ніякої групи не мав. Коли звернулися до його дочки Жанни, та відмовилася допомогти зробити групу, хоча працює лікарем. Узагалі вона 35 років не бачила батька, ніколи до нього не приходила, нічим не допомагала, ще й стидалася його.  Коли ж у серпні 2015-го, тобто через півроку після смерті В’ячеслава Захаровича, потрібно було вступити в права на спадщину, спадкоємці з’явилися зразу.

Жанна В’ячеславівна забула, що у покійного батька ще є дочка Оксана, яка на цей час проживає в Італії, а у Віри Петрівни, хату котрої вона успадкувала, – син-інвалід і внуки. Ті діти і внуки, які доглядали, похоронили і Віру Петрівну, і В’ячеслава Захаровича, в результаті нічого не отримали. А Жанна В’ячеславівна з мамою Галиною Архипівною Міщук ніколи не цікавилися ні В’ячеславом Захаровичем, ні Вірою Петрівною, але забрали все. Галина Архипівна розлучилася з покійним, коли Жанні було три роки.

Суд не звернув уваги на покази свідків, не прислухався до думки сільського голови, а також не взяв до уваги довідок, які ми представили. Я з таким рішенням суду ніколи не буду згідна.

Історія того листа послужить уроком іншим, щоб ніколи нікого не жаліли, бо самі остануться ні з чим.

Ганна МІЩУК, с. Вовковиї,  Демидівський район, Рівненська область 

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!