Росли у злиднях
Звідкіля ж виходять мільйонери в Україні? Зі звичайної маленької дерев’яної хатини. У мами і тата було 12 дітей. Вісьмох батьки похоронили. У Воронках сьогодні живуть ще старші брат Микола і сестра Аня. Вона і дивиться за батьківською хатою. Тут пофарбовані вікна, двері, але ніхто не живе. Згадувати про життя у ній – тяжко. Щастя тут не було.
– Діти у матері помирали один за одним. Було так, що зовсім маленькими, тільки родженими. А були вже й школярі, – розповідає про страшну сімейну трагедію Аня. – Помирали раптово. Навіть медичка доїхати не встигала. От температура піднімалася висока, голова боліла, кров з носа йшла – раз і немає дитини. Я добре всього не пам’ятаю. Сама ж малою ще була.
Смерть вісьмох дітей підкосила і без того слабке здоров’я мами – рано пішла з життя. Вслід за нею – тато. І Аня стала хазяйкою в хаті. А було їй всього 15 літ. Вони і при батьках жили дуже бідно, бувало таке, що мати ходила кусень хліба позичити чи цукру, то люди не позичали, бо знали, що навряд віддасть. Що вже говорити, коли мами-тата не стало! Дітей не відправили в інтернат, бо старший брат оформив опікунство. Але на той час він жив на іншому кінці села зі своєю сім’єю. Звичайно, допомагав города виорати, посіяти, посадити. Але в основному діти жили самі. Це були 90-і роки. Люди втрачали заощадження, роботу, звичне життя. У кожного проблем – купа. Діти ж залишилися одні на всенькому Божому світі. Сьогодні у Воронках багато хто говорить, як підставляв М’яликам у скрутну хвилину плече. Аня ж пригадує інше:
– Ми самі годувалися. Хазяйство тримали чимале. Поки до клуба йти, то і двох корів подою, і попораю, і їсти навару. Стірала вручну у балії. Хлопці помагали – воду носили. Вітя ще й гроші заробляв. Качалки, карнизи, досочки з дерева вирізав. У нього до цього талант. Люди розкуповували. Навіть колишня директорка школи у Віті раму на дзеркало з оленями купила, досі у неї висить. Коло нас ще ж батькова мати жила. Баба була лежача та глухоніма, ми її доглядали. Тяжко було. У 18 років я замуж вийшла, діти пішли. Вітя мені їх ще глядіти помагав. Тоді вже в ПТУ вчився. Не раз гроші привезе, каже: «На, тобі дітей кормити нічим». Йому ж самому тоді 15 було.
І це при тому, що сам Віктор не мав навіть що одіти і взути – коли вступав у Володимирецьке ПТУ, то на порвані кросівки накладав латки із портфеля. От з таких злиднів він піднявся.
Не могла втриматися, щоб не запитати в Ані, коли вона відчула, що її брат розбагатів. Задумалася лише на мить.
– Коли воду в хату провів. Я була шокована. Завше у мене руки були витягнуті від прання. А тут закинув – і машина стірає.
Як заробити мільйон
Найменші діти з мамою, Вітя - крайній зліва
Як можна у наш час без підтримки батьків, маючи тільки руки і голову, заробити не просто гроші, а великі гроші? На це питання міг відповісти тільки сам Віктор М’ялик. Він люб’язно запросив у свій офіс в Києві. І коли туди приїхала, стало зрозуміло чому. Про сутність людини говорять її діла. Сьогодні пан Віктор зводить під столицею квартал «Львівський маєток» (починав будуватися з вулиці Львівської). Будує з душею, любов’ю. Видно, що тут не гоняться за надприбутками. А роблять так, щоб людям було зручно жити. Будинки – однакові, чотириповерхові (хоча поруч ростуть «свічки», земля та сама, а квартир більше, значить – грошей більше). У дворах – дитячі і спортивні майданчики, газони з різними деревами і квітами. На території забудови – ідеальна чистота. Над цим працює два ЖЕКи. Є магазини, аптека, ресторани, дитячий садочок та інше.
Віктор М’ялик – енергійний молодий чоловік. Здається, одночасно він може вирішувати декілька справ. Дуже простий і відкритий у спілкуванні. І навіть після двох десятків років, проведених у столиці, мова не змінилася – говорить простою українською, вставляючи воронківські словечка. І якщо знаменитий американський мільярдер Рокфеллер казав журналістам: «Питайте мене про все, крім того, як заробив свій перший мільйон», то Віктор М’ялик із цього секрету не робить.
– Як заробив? Уже в 16 років у Тамбов на стройку поїхав молитовний будинок будувати. А потім де тільки не працював! Осів на Київщині, одружився. Моя Даринка тоже із дуже бідної сім’ї. Спочатку жили з нею на квартирі, а потім переїхали до тещі – у сарай. Свою першу хату купив уже в 23 роки після того, як зробив роботу, за яку ніхто не хтів братися – побудував клініку Зубицьких. Брався за найтяжче – виконував роботи на висоті, котеджі строїв. Заробив якусь копійку. Взяв ще кредит і орендував приміщення ферм, завіз туди обладнання для виробництва пластикових вікон. То вже інші гроші пішли. Купили з товаришем 10 соток землі і стали на них висотку будувати. Не передати, що я тоді пережив! Позичив гроші, продав завод, ночами не спав… Але мені повезло. Тільки фундамент залив – зразу 100% заплатили за чотири квартири. Побудував будинок, продав квартири – і далі вже закрутилося… Бог дав мені розум і мудрість, але якби не руки, то нічого не було б.
Живе у хаті, яку купив у 23 роки
Сьогодні Віктор М’ялик не приховує, що є дуже багатим чоловіком. Грошей, зароблених ним, вистачать і дітям, їх у нього шестеро, і внукам. Проте досі з родиною живуть у тій першій купленій ним хаті у Фастівському районі. Як сам розповів, вона була на 70 квадратів, і головою ледь стелі не торкався, коли заходив. Звісно, він її переробив, добудував. Тепер вона має 180 квадратів. Зізнався, що там йому так затишно і гарно, що переїжджати не хочеться. Хоча щодня на роботу доводиться їздити за 70 кілометрів. Зараз для сім’ї будує новий, більший будинок.
– Та хіба я часто буваю вдома? От у мене дача у лісі є прекрасна. Так я за рік там тільки чотири рази був. А головне – не бачу, як діти ростуть. Йду – вони сплять, приходжу – сплять. Дуже хотів би проводити з ними більше часу. Але не можу. За мною ж – люди. Півтори тисячі чоловік працює, відчуваю за них відповідальність. (У його фірмі працює багато земляків. – Авт.) Хоч як радісно, коли прийду раніше, а старший Іван підійде, в майстерню мене поведе і вже щось з ним робимо. Дуже я дерево люблю. Мій же дід великим майстром був, скрипку навіть сам зробив.
Наскільки важливі для Віктора Нечипоровича діти, говорить лише один маленький факт: коли запитала, скільки років найменшому Назару, не задумуючись відповів: «Рік, сім місяців, чотири дні».
За свої гроші будує землякам дороги і мости
Про Віктора М’ялика сьогодні говорить вся Рівненщина, мовляв, чоловік такий є багатий, дуже крепко людям допомагає. Про це один одному з уст в уста передають. І телефон його помічника Івана Базака не замовкає.
– Людей з бідами звертається дуже багато. У кого хата згоріла, хто в лікарню потрапив. Віктор Нечипорович у допомозі в таких випадках не відмовляє.
– Я знаю, що таке біда, тому зайвих обіцянок ніколи не роздаю, а людям допомагав і буду допомагати, – каже Віктор М’ялик. – До речі, щоб це робити, не обов’язково мати гроші. От коли я ще простим будівельником працював, у вдови з п’ятьма дітьми серед зими хата згоріла. Кинув роботу, за яку платили, і пішов жінці хату перекривати.
Сьогодні Віктор М’ялик має можливість допомагати грішми. Тільки за останні два роки на доброчинність він витратив 25 мільйонів гривень! Ще сім – на допомогу армії!
Про своє благодійництво жартома говорить, що то у нього «хобі таке – побудувати квартиру, продати, заплатити людям зарплату, а державі податки, а те, що залишиться, – поїхати на Рівненщину і роздати». До речі, на малу батьківщину приїжджає мало не щотижня.
А якщо серйозно, то Віктор М’ялик робить велику роботу у перевороті свідомості наших людей. Він змушує їх до чогось прагнути, працювати.
– Я завжди говорю людям – поможу, але ідея повинна бути ваша. Подавайте заявку, розглянемо її. Я готовий брати участь у проектах своїми грішми – 50 на 50. Але і ви повинні щось зробити.
У Володимирецькому, та й у сусідніх Зарічненському, Дубровицькому, Рокитнівському районах, місті Вараші чи не всі дитячі садочки, школи, лікарні, які зверталися, отримали допомогу від мецената. Де вікна треба було поміняти, де двері, дах перекрити, нові меблі закупити, кухонне обладнання та інше. Дуже багато виділяється коштів на будівництво молитовних будинків, православних і греко-католицьких храмів. І вже зовсім несподівано – М’ялик допомагає розбудовувати інфраструктуру сіл. Роками, аби із сусідніх сіл Млинка Зарічненського району доїхати до Великих Телкович Володимирецького, треба було об’їжджати кілометрів 80. А їх розділяла річка. І от за кошти благодійника були закуплені матеріали, – і міст через Стир збудували.
Окрема тема – дороги. Сказати, що вони на Рівненському поліссі у жахливому стані – це просто нічого не сказати. От до рідного села Віктора Нечипоровича Воронки від райцентру – 17 кілометрів. При гарних дорогах – це не відстань. А ми туди їхали 40 хвилин! Яма на ямі. Тільки перед самими Воронками кілометрів п’ять був насипаний дрібний щебінь і зроблена дамба. Гроші на це виділив Віктор М’ялик – до 4-х мільйонів гривень. Більше того, він пішов далі – добився, аби з державного бюджету було виділено 22,4 мільйони на ремонт всієї дороги. Папери підписані, залишається дочекатися, поки вони надійдуть.
– Знаєте, чому ми так бідно живемо? – несподівано задав питання. – От їдете ви по поганій дорозі, попадаєте у яму. Навіть найбільш віруюча людина що тоді про владу говорить? Проклинає поганими словами. Тоді чи вийде у такої влади, яку постійно проклинають, добру справу зробити? Щоб змінити щось в суспільстві, я почав би з ремонту доріг. Це і люди будуть доїдати, і сім’ї більше грошей матимуть, бо машини їздитимуть справно, на бензин, на запчасті йтиме менше витрат. А наскільки зменшаться нервотрьопки! От у мене є мрія. Я хотів би, щоб люди почали любити і благословляти один одного. Якщо проклинати, завидувати – не буде нічого. Держава не прийшла до вас на подвір’я і не накидала сміття. Кажуть, погані політики. Поїдьте на озера, на річки. Хто занехаяв їх? Хто бички по вулиці викидає? Політики у цьому винуваті? Давайте гуртуватися, один одного благословляти. Чим більше буде любові, тим менше буде зла. Незалежно, в яку церкву ходимо. Біблія одна, слово Боже одне. Віра у нас одна, ми всі – християни.
Наталка СЛЮСАР,
Рівненська область – Київ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!