Історія з Надією Косміаді не має подібних собі в Україні, бо вернулася вона на Батьківщину аж через 77 років. У далекому 1939-му 15-річною дівчиною разом з татом, котрого переслідувала тодішня влада, виїхала з Рівного в Німеччину, а в 2017 році 93-літньою повернулася на прожиток на рідну українську землю.
Батько написав п’ять тисяч картин
Доля цієї жінки – унікальна, непересічна. Їй довелося стільки пережити, що не на одне покоління старчило б. Водночас Надія Георгіївна сповнена втіхи та радості, що Бог дарує їй ще добрих сил у такому поважному віці. Чого варті, приміром, її недавні зусилля в облаштуванні українських мистецьких центрів у Німеччині й Італії, передачі сотень картин із зарубіжжя в культурний фонд України, відкриття (це в найближчих планах) у Рівному музею, пов’язаного з творчістю її батька!
Саме батько визначав долю доньки, а після його смерті вже вона почала визначати долю його величі як митця, лишившись головним хранителем творчої спадщини. Георгій Косміаді був надзвичай талановитим художником і, очевидно, найбільш плідним у всьому світі, бо за своє життя створив понад п’ять тисяч картин!
У Рівному художник (колишній офіцер) прожив третину свого життя – з 1916-го по 1939 рік. Тут він викладав малювання у п’яти гімназіях міста, організовував творчі гуртки, разом з учнями ставив вистави, в яких виступав як режисер, актор, декоратор. Навколо нього гуртувалась обдарована молодь. А справжнім тріумфом Косміаді стала його участь разом з вихованцями у Всесвітньому картинному фестивалі в Парижі 1937 року, де рівняни були удостоєні найвищих, золотих, нагород.
Попри свою викладацьку діяльність і громадську зайнятість, Георгій Косміаді, який брав уроки малювання в студії знаменитого живописця Валентина Сєрова, без упину малював. Як у Рівному, так і в Гамбурзі, куди переїхав із сім’єю перед Другою світовою війною. Аж до самої смерті 1967 року у 81-річному віці.
День народження сина – 9 травня 1945 року
– Якось я попросила батька намалювати мою долю, – каже Надія Георгіївна. – А він узяв і за один день створив картину «Танцівниця». На ній жодного темного кольору – все у яскравому блиску. Даючи мені намальоване полотно, батько сказав: «Ось такою я хочу тебе бачити все життя: щасливою і в неспинному русі!» Натомість не завжди ставалося так, як заповідалося. На війні я втратила першого чоловіка. Було, рятувалися втечею від облав та переслідування. Було, що й під арешт потрапляли. Як від одної влади, так і від іншої. А найбільш світлим днем для мене є 9 Травня. І не тільки тому, що це велика перемога. Якраз цього дня у 1945 році в мене народився син. Уявіть собі: ще буквально вчора довкола мене, вагітної, гриміла канонада, йшли бої. І раптом усе затихло – ніби на мою честь, аби я благополучно народила. А далі ми жили в основному за батькової підтримки. Він малював картини, вони з успіхом розходилися. Так що певний достаток був. Влаштувалася на роботу і я – тривалий час була фінансистом. А останніх двадцять років, маючи більш-менш достойну пенсію, дозволяю собі подорожувати по Європі. Часто бувала в Італії, де родина Косміаді обзавелася житлом. Головним заняттям для мене є те, що пропагую батькову творчість, вважаюся хранителем його картинної спадщини, яка добряче «схудла». Маю на увазі те, що передаю його картини у різні фонди в Німеччині, Італії і, звичайно, в Україні, до якої батько завжди тягнувся серцем і наказував подібно чинити й мені. Так що в Україні полотен Георгія Косміаді – вже декілька сотень. Найбільше у Рівненському музеї, який, до речі, по сусідству з моїм теперішнім помешканням. Це житло я вибирала ретельно. Хотілося поселитися не просто у рідному й родовідному Рівному, а в історичному місці, з яким би пов’язувались і моє дитинство, і доля моїх батьків. Так, зрештою, і сталося. Хоч наді мною дехто піджартовував: мовляв, у такому віці вже не переїжджають з нажитого місця. А я от узяла і переїхала з Німеччини в Україну. Бо не переказати, як вона мене притягувала. Загалом я така, як електромашина: без підзарядки не їде. Завжди такою життєвою підзарядкою прагнула мати рідну землю. Хоч, за обітницею, маю бути похована біля Гербарта, мого чоловіка. А він спочиває вічним сном у Гамбурзі.
«Мої поважні роки не завада, щоб у Рівному створити музей Георгія Косміаді»
– Моя теперішня найбільша мрія – відкрити в Рівному музей Георгія Косміаді, – каже «новоспечена» рівнянка Надія Косміаді. – Бо, якщо чесно, крім мене, ніхто з родини творчістю художника Косміаді не переймається. Мушу сама це зробити при підтримці старих і нових друзів в Україні. Матеріалів для музею є чимало, зокрема з особистого архіву. Думаю, із часом такий музей почне діяти – і на його відкриття приїдуть і син, і внуки, і правнук. Вони, до речі, не так давно разом зі мною вже побували в Україні. Одні приїхали з Німеччини, інші – зі Швейцарії. Казали, що таким же складом навідуватимуться до мене й надалі. Мій покійний чоловік Гербарт одобрював намір переїхати в Україну. Щоправда, жартуючи, ревнував: хочеш перебратися, бо в Рівному в тебе кавалер лишився. А я йому у відповідь теж жартом: «І не один, а цілих два». Це улюблені місця – Свято-Воскресенський собор і палац Любомирських. Храм стоїть і досі, ходжу до нього, а от від палацу не зосталося й сліду. Як і кінотеатру «Партизан», який знесли декілька років тому. Згадую про нього, бо його в Рівному проектував батько. Мало лишилося в Рівному й моїх ровесників, з ким би на пару могли згадати передвоєнне місто. Зате вже встигла нажити тут багатьох нових знайомих. На противагу тому, що, як затялась сама собі, в моєму віці друзів фактично не буває. Врешті, люди тут інші, ніж у Німеччині, – розкуті, дружелюбні, добродушні. Життєрадісні, хоч живуть у непростий час і не мають великих статків. Знаєте, коли я вперше передавала картини батька в Україну, дуже хвилювалася. Чи прийме його дух у своїй душі сучасне українське покоління? Дякую, прийняло! А тепер і мене прийняло. Дасть Бог, разом ми чимось добрим ще порадуємо цей білий світ.
Сергій НОВАК, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!