Але не виключено, що невдовзі 24-річного Олександра із залікованими ранами можуть заново направити до його бойових побратимів у зону АТО, аби там, як сам він каже, довершити праведну справу - захистити українську землю.
«Мені, солдатові, довелося жнивувати на цілині, а в сина інші жнива - на війні»
В інваліда, вдівця, батька вісьмох дітей, 61-річного Степана Зламана із села Радянське Млинівського району на очах сльози радості та смутку. Радості - бо повернувся з війни (а події на сході України по-іншому не назвеш) його 24-річний син Олександр. Смутку - бо хлопця контузило під час обстрілу та поранило в ногу. Нині він проходить лікувально-реабілітаційний курс в Рівненському військовому госпіталі.
Загалом про сім'ю Степана Зламана у селі кажуть, що вони зір з неба не хапають, натомість ціну кожної крихти у хлібині знають. Словом, живуть не в розкоші, заробляють на прожиття важкою працею на землі. Тісняться у хатині, яку не одне десятиліття ніяк не можуть добудувати. Борються, як можуть, з життєвими негараздами. Недавно, приміром, в домі найстаршого сина Степана Івановича Володимира, який із сім'єю мешкає в сусідньому селі, сталася пожежа. Повністю вигоріли дві кімнати. На щастя, діти не постраждали від вогню... Отож, Степану Івановичу також додався клопіт - з відновлення синового житла. А ось інший син, Віталій, якому дванадцять років, не так давно повернувся після операції, на яку батько віддав усі свої п'ять заощаджених тисяч.
- Нині якесь неймовірно важке життя настало, - бідкається Степан Іванович. - Коли жінка була жива, труднощі не так обсідали. Уже п'ять років, як її немає, померла бідолашна. А діти ростуть. Одні відділилися, оженилися, повиходили заміж. Мені вже десять онуків подарували. Інші ще зі мною, допомагають господарювати. Бо самотужки з моїм здоров'ям важко справлятися з домашніми клопотами, городами... Це після того, як впав з воза, коли перевозив солому. Потрапив коневі під копита. Затим місяцями валявся по лікарнях. Отримав групу інвалідності. Але хіба у селі можна бути інвалідом... Не виоравши, не посадивши, не зібравши врожай, пропадеш, та й годі. От і знову зранку до світанку - в роботі... Слава Богу, діти помагають. І Сашко був гарним помічником. Саме він взявся прибудувати до хати веранду. Горджуся ним як сміливим вояком... Але разом з тим серце стискається від болю, бо він на війні... Я ніколи навіть подумати не міг, що Росія так недружелюбно поставиться до України. Свого часу мені теж довелося служити в армії - у Москві, на цілині... Навіть на шість місяців більше строку, тому що треба було зібрати хліб. Не ремствував, не ображався. А тепер у хлопців, виявляється, інші жнива - воєнні, криваві.
Бронежилет отримав від земляків, а віддав бойовим побратимам
Олександра Зламана мобілізували в армію минулої весни. Повторно - через півроку, відколи повернувся зі строкової військової служби. Пішов, не вагаючись, за дві години зібравши в дорогу речі.
А наприкінці липня вперше за кілька місяців переступив батьківський поріг - з контузією, пораненням, але, на щастя, живий. Перебуваючи у зоні АТО, хлопець неодноразово потрапляв у гарячі, просто пекельні точки, і, слава Богу, біда обходила його стороною. Одного разу, навіть будучи пораненим, не полишив поля бою: вколов на ходу знеболювальний укол і разом з побратимами успішно завершив атаку. А контузію отримав біля міста Лисичанськ на Луганщині, коли противник обстрілював територію «Градами».
Як не прикро, але спочатку Олександр Зламан воював без бронежилета. Не було. Отримав його він від земляків-волонтерів, які зібрали кошти і купили спочатку бронежилет, а потім й іншу необхідну амуніцію. Втім, вона юнакові не знадобилася, бо після контузії його відкликали із зони АТО та відправили на лікування. Натомість усі речі Олександр передав своїм бойовим товаришам.
Своєрідний земляцький привіт чекав на пораненого бійця і вдома. Спочатку до нього навідалися із сільради. Поцікавилися здоров'ям, повідомили, що у селі йде збір коштів на допомогу Зламанам... Потім приїхали посадовці з районної влади. Також говорили про допомогу - і в забезпеченні ліками, і в добудові веранди. При нашій зустрічі Степан Іванович попросив через газету подякувати за це сприяння, але при цьому зауважив, що воно поки що - тільки на словах...
Не кам'яне ж у батька серце...
Як далі складеться доля родини Зламанів? Який вердикт винесе комісія стосовно стану здоров'я Олександра? Ці питання, як кажуть, поки що відкриті. Тим часом до Олександра Зламана у госпіталь час від часу телефонують військові побратими, підтримують морально. А він зізнається, що душа рветься підтримати їх...
- Бачу: Сашка війна дуже змінила, - зізнається батько. - По-перше, він дуже подорослішав, посерйознішав, по-друге, на серці має якусь печаль. Раніше був веселим, компанійським, а після повернення зі сходу став більш замкнутим. Часто заставав його наодинці у якійсь глибокій задумі. Розумію: усе це через ті жахіття, які довелося побачити і пережити. А мені ж так хочеться, щоб Сашко знову був усміхненим, радів життю, щоб здобув улюблену професію - шоферську, щоб створив сім'ю, продовжив родовід...
Говорячи про сина, Степан Іванович не стримує чоловічу сльозу. А за нею - другу, третю. Зрештою, стерши їх мозолястою селянською долонею, щиро зізнається:
- Якщо чесно, то батькове серце не хотіло відпускати Олександра на війну. Не кам'яне ж воно у мене, тому й плаче. Більше того, бути готовими до призову сказали ще двом моїм синам. Володі - якраз тоді, коли горіла його хата. Павлові, який вчиться в училищі на тракториста, - коли йому не виповнилося вісімнадцяти років. Знаю, що на Донбасі воюють ще два хлопці з нашого невеличкого села на 500 душ. Звичайно, усе це тривожить. Але водночас не смію думати про погане. Мусить же війна швидше закінчитися. Мусить настати спокій, бо без нього щастя не бачити нікому.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!