Ще малою надибала в якійсь книжці репродукцію картини російського художника Сурікова «Бояриня Морозова» – закута в ланцюги жінка в довжелезній шубі хрестить людей. Нескорена, горда. Войовниче підняла догори два пальці, а не три, як годиться. От десь тоді я і дізналася про старообрядців, до яких належала колись бояриня Морозова та… наша родина. А пізніше мене навіть спеціально возили в їхнє рідне «кацапське» (жодних образ, тамтешні жителі себе так і називають) село Пилипи-Борівські Томашпільського району, що на Вінниччині. Там традиції, віра, мова та звичаї старовірів зберігалися майже три століття.
Чай з «кубочєк», картопля «склєцкамі»
– Я так спужалась, что чуть не умьорла!
– А склєцек?
– Так тєкала с нім. Тятька б тади сраміл…
Серед такої мови я й росла, хоч і народилася вже в Луцьку Волинської області. У 1977 році мій дідусь та бабуся з прабабусею відчайдушно здійнялися з обжитих віками Пилипів та переїхали на Волинь, поближче до молодшої дочки (моєї мами). Побудувалися, виростили онуків, постаріли і тут уже знайшли вічний спокій (окрім бабусі Ліди – дай їй, Боже, ще довгих літ життя).
Якщо чесно, то вже не тільки я, а й мама не згадає ту оригінальну пилипонську говірку. А от окремі слова й досі нами в сім’ї повсякчас використовуються: чай ми п’ємо з «кубочєк», картоплю з поля вивозимо «склєцками» (а не мішками), продукти важимо «кантарєм», на кухні одягаємо «запан» (а не фартух), урожай збираємо в «кошулкі» (великі кошики)…
А ще про старообрядне походження нам нагадує лазня. В Пилипах, як виявилося, «баня по-чорному» (закіптюжена всередині) – невід’ємний атрибут кожної родини. Тож, коли дідусь Астафєй переїхав на Волинь (працював ковалем), він теж таку збудував, і це була для нас, онуків, екзекуція. Певно, температура там сягала 80 градусів, тіло пекло, мов на жаровні, а пара стояла така густа і щільна, хоч сокиру вішай. А ще ці віники! І так щосуботи… Банний день завершувався традиційним чаюванням: уся сім’я сідала пити з «кубочєк» шипшиновий чай з полуничним варенням. До речі, полуниця – це ще одна особливість і, так би мовити, «фішка» старообрядницьких поселень. У той час, як для жителів навколишніх українських сіл ця ягода була екзотикою (і це підтвердив мій батько-українець), у кожному пилипонському господарстві ще здавна під неї відводилися великі ділянки городу. Восени ж, як згадувала бабуся, у селі панували солодкі пахощі сухофруктів: майже кожна сім’я мала свою сушарку, і це теж було одним з видів бізнесу. Свіжі та сушені фрукти, чорнослив, горіхи, шипшину возили на продаж у Москву, Ленінград і навіть на Далекий Схід.
Туга за рідною землею не покидала до останнього подиху мого дідуся Астафєя та прабабцю Анюшу. Вони постійно згадували сусідів та родичів, оповідали про горбки і долинки, якими ходили колись, описували ліси, які обступали з усіх боків це російськомовне, або, як вони казали, «кацапскоє сєло Піліпи». Я ще малою допитувалась у прабаби Нюші – де вони, кацапи, взялися там, серед лісів, серед українських сіл? І чула у відповідь: колись її прадіди прийшли сюди з Росії, бо «по-старому вірили, двома пальцями хрестилися, а чоловіки бороди не брили». Жодного разу від прабабці не прозвучало слово «старообрядці». Говорила просто – «кацапи».
Одружувалися лише з «кацапами»
Історичні джерела кажуть, що старообрядці (старовіри, розкольники) – релігійно-суспільний рух, який виник у середині 17 ст. у Росії як реакція проти церковних реформ патріарха Никона. Всіх, хто дотримувався старих обрядів, було піддано анафемі, а церква й уряд почали їх переслідувати: катували, страчували, видирали живцем бороди… Втікаючи від репресій, старовіри оселялися в глухих, ніким не обжитих закутах Росії: Півночі, Уралу, Дону – та в Україні, на територіях Одеської області й Буковини. А вже звідти перебралися й на Поділля, де заснували кілька сіл. Дослідники відзначають, що подільські старообрядці не відрізнялися фанатизмом, хоча продовжували дотримуватися своїх канонів, через які й змушені були покинути батьківщину: хрестилися двома пальцями (бабця до цього часу так робить), «Исус» писали з однією «и», під час служб не стояли на колінах (бо це подібно до знущань римлян над Ісусом), хресний хід відбувався «посолнь» (тобто за годинниковою стрілкою). Хрести на цвинтарі старовірів – восьмикінцеві, і їх ставили небіжчикам у ногах, так би мовити, в очікуванні другого пришестя Христа. А в церквах співали строго унісонно, так званим крюковим співом. Не сприйнявши багатоголосного стилю і нотного запису, продовжували записувати свої мелодії особливими знаками – «крюками», чи «знаменами».
Так уже сталося, що мій прапрадід Ананій був навчений читати ці «крюки» і, коли село після війни залишилося без священика, виконував його обов’язки. Мене, до речі, він теж хрестив – спеціально у Пилипи возили. Про ті старі церковні книги, які зберігалися в нього, мені так часто і так детально розказували, що я ніби сама їх бачила. Були величезні, з грубими сторінками. Обкладинка тверда, обтягнута телячою шкірою із залізними заклепками, кутами та застібками. Де вони тепер – невідомо.
Старообрядці не брили бороди і трималися свого «кацапського» племені. Що цікаво, одружувалися тільки між собою. А якщо не знаходили пари у своєму селі, виїжджали на пошуки в інші, «кацапські». І так тривало аж до 1970-х років! Три століття всі ці традиції та звичаї береглися й виконувалися! А як тільки діти стали виїжджати в міста і столиці – все частіше одружувалися з українцями. Недарма мій дід Астафєй усе повторював: «Я так хотєл сватов-кацапов!» А його обидві дочки пов’язали долі з хлопцями із сусідніх, проте українських сіл.
До речі, не так давно дізналась я про цікаву ситуацію в Пилипах-Борівських у період репресивної сталінської політики. Якщо в 1936-1938 роках у навколишніх українських селах масово, сотнями і тисячами, арештовували, судили, розстрілювали та висилали до Сибіру й на Соловки, то із цього села знаходимо дані лише про… шістьох знищених режимом жителів. Та й тих або «пов’язали» на чужині, або вони були приймаками-українцями, рідню яких уже перетолочив сталінських молох. Напевно, тут будуть справедливими одразу дві версії: геноцид українців (можливо, графа «русский» в анкеті і рятувала підозрюваних чи заарештованих) та усамітнений спосіб життя старообрядців. «Кацапи» не мали «інакомислячих», ніколи не спілкувалися з чужаками і випадковими зайшлими (які часто виявлялись агентами і «довіреними особами» енкаведе) та вважали смертним гріхом оббріхувати один одного. Втім, коли почалася Друга світова, на фронт з Пилипів-Борівських пішло 360 жителів, 113 із яких загинуло (з них і два мої прадіди: Денис та Яша). За якоюсь іронією долі, Денис Володін поліг саме під Луцьком, у перші місяці війни. Пізніше я знайду його прізвище, вибите на Меморіалі Слави у Луцьку…
Перші труси у селі пошила «модниця Анюша»
У Пилипах-Борівських я побувала лише кілька разів у своєму житті. Якось, ще школяркою, мене спеціально повезли туди. Мама аж плакала, коли ходила тими вуличками, і врешті повела до хати, в якій виросла. Її мій дід Астафєй будував самотужки і ще зовсім новою продав, коли мусив переїжджати на Волинь. Але… нова хазяйка нас не пустила. Мовляв, не прибрано у неї. Чи під настрій такий попали, чи просто така вона недовірлива була… Потупцювали ми біля воріт, позаглядали на туї коло вікон і розкішні півонії, які садила у садку ще моя бабця, та й пішли. Тільки й лишилося, що згадувати ті родинні історії. Наприклад, про те, як вижила у голод багатодітна сім’я мого прапрадіда Ананія. У пригоді йому стали телячі й овечі шкури. Вдома їх смалив і кілька днів вимочував, потім шкрябав і чистив. Відварена шкура перетворювалась у холодець, на якому і жила в голодні роки вся родина. І як він до кінця життя не зраджував своїй дивній звичці: ніколи не сідати за стіл разом з дітьми. Його взагалі за столом та з ложкою не бачили. Стежив за тим, щоб спочатку наїлися його діти. Всіх дев’ятьох обходив, біля кожного хлібні кришки збирав – і тим наїдався.
Я прапрадіда бачила у своїх шість років – приїхала в Пилипи з батьками на весілля якоїсь родички. Йому тоді було 96, і він сидів серед таких же бородатих дідуганів на сонечку під шалашем. І близько до них не підходила, боялася: на Волині бороданів не зустрічала. А ще на тій же «кацапській свадьбі» побачила, що незаміжніх дівчат обтанцьовує не наречена, а… наречений. Такого більше ніде не зустрічала. А ще ми постійно згадуємо Анну, або, як її всі називали, Анюшу, дочку прапрадіда Ананія і мою, відповідно, прабабцю. Наче зараз пам’ятаю, як вона щоранку пила ложку олійці натщесерце, а ввечері змазувала обличчя сметаною. І любила згадувати, як дівувала та моднічала – перша у селі, вибачте за одкровення, дізналася на ярмарку про труси і негайно собі такі ж пошила! Шиттю й за собою дивитися її навчила тітка Прасков’я. Певно, та мала дизайнерський дар, бо шила такі речі, що баби у селі охали, а дівки від заздрощів ахали. І єдина серед усіх не покривала голову хустиною: мала просто розкішне довге волосся, яке закручувала на голові, точно як це робить Юля Тимошенко. Навчила цій майстерності й Анюшу, яка одного дня стала ходити не в довгих спідницях, а у вузьких і до середини литки. Прабабуся розказувала мені про скриньку, в якій зберігалася (поки туди не добралися внучки), по суті, єдина прикраса для жінок-старовірів – нанизані на нитки маленькі різнокольорові бусинки. Носили їх під саме горло, накидом. Жодна фотографія, до речі, не обходилася без цієї оздоби. Нехай навіть на знімку була п’ятирічна дівчинка з брудними ногами й у простій сорочці до колін – зверху обов’язково красувалися ниточки намистинок…
Мирослава КОСЬМІНА, Вінницька область
Фото із сімейного архіву
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!