І часто згадує, як її продали разом з хатою
У селі Кур’янці Погребищенського району на Вінниччині мешкає 99-річна бабця Василина Яровенко. Вона пережила війну та голод і вийшла з… клінічної смерті. Але ми познайомилися з цією довгожителькою завдяки книгам нашого шеф-редактора Євгена Хотимчука. Виявилось, бабуся – затята читачка, за зиму «ковтає» понад сім десятків книг! Щось їй купують дочки, щось передають знайомі з бібліотек. А це бабуся захотіла мати всі повісті Євгена Яковича. Бо уривки читала у журналі «Люди і долі». Замовила їх через нашу редакційну пошту і дуже здивувалася, коли книги їй не надіслали, а привезли особисто.
Батьки покинули маленькою в голодомор
– Не варт було в таку даль їхати, – бідкалася Василина Антонівна, коли заступник редактора «Вісника+К» Іван Фінюк простягнув їй цілу кіпу книг з автографами Євгена Хотимчука. Все просила дочку: – Надь, ти хоч гроші людям передай.
– Мам, то подарок від автора, платити не треба, – пояснила та.
– А як то так? – не могла зрозуміти бабуся. – То хоч нагодуй людей.
Справді, за хвилину стіл був як скатертина-самобранка. Відразу видно, що господарі – щирої душі люди.
– То мама в нас така хлібосольна, – каже Надія Бойчук. – Вона голод пережила. То завжди про всіх дбала найперше, щоб мали що їсти.
Василина Антонівна недочуває. Але коли вловлює, що мова йде про неї, починає розповідати:
– Маю без одного рочка сто, – не без гордості каже.
– Щось ви, певно, обманюєте, – жартуємо, хоча бабця справді дуже гарно на свій вік виглядає.
А вона відразу знайшлася з відповіддю:
– Ну, то позичте в мене. Геть з десять! І потом не оддавайте.
Сміємося. Помічаю, як життям горять її очі, а словами не говорить – малює. Хоч не всі ті картинки веселі, було в долі дуже багато смутку. Згадує, як малою її покинули батьки в селі, а самі втекли від розстрілу та голодомору. А вона мордувалася по наймах.
У 10 літ наймалася буряки сапати за кусіньчик хліба
Був у Василини Антонівни старший брат. Він женився на хазяйській дочці. А коли прийшли совєти – впаяли йому «куркульство» й посадили в тюрму.
– Тоді дід втік, бо боявся, що і його посадять, – розповідає Надія Бойчук. – Потім вернувся, бабу з двома найменшими дочками забрав, а її лишив, щоб невістці онука глядіти допомагала.
– Були тоді актівісти в селі. Вони все з нашої хати забрали, під мітьолку, – згадує бабуся. – Здівалися страшно. Було в нас дзеркало та часи великі, дві чорні шафи, комод, стіл з точеними ногами. Все забрали. А тоді зовсім хату продали. За 200 рублів – зо мною, коли я спала. А тут голод почався. Лушпайку буряка знайдеш, помиєш і гризеш, – плаче бабуся. – Гола хата була, і я гола… Я бігала весною по рові, збирала з повію бруньочки, так хотіла їсти. То кущ з такими колюхами, його тільки гуси дзьобали. Ще акація жовта цвіла і біла – і з них квіти їла, щоб вижити. І з гречки цвіт зривала. До жнив дуже бідувала, поки колосочки вже стали.
Забрала малу Василину до себе братиха. Але там теж було не з медом.
– Мама ніколи в житті не розказувала, як в дитинстві бідувала. Ми оце недавно багато від неї дізнались. Згадувала, як пасла корову в сусідів і приносила звідти молоко. А невістка забере його своєму синові, а мамі віддасть водичку, якою бутилку змиє. Не можу те розказувати, – і собі схлипує Надія. – Дуже тяжке дитинство мама прожила. Потім на роботу ходила. Сапала рядочок буряка, щоб заробити 200 грамів хліба. Бо хто сапав два рядка – давали по 400. А вона ще геть мала дитина була, не могла швидко поспіти. Було їй років з десять.
Отримала на чоловіка похоронку, а він вернувся живий
Щоб трошки змінити настрій на веселіший, дочка просить:
– Мам, згадайте, як ви дівували.
Бабуся Василина відразу розцвітає. У спогадах, очевидно, виринають щасливі картинки з життя. Хоча за мить сумнішає знову:
– А хіба я дівувала? Замуж вийшла – і почалася війна.
Її коханий Микола був хлопцем з її ж села. Побралися вони у 1939-му. Поїхав чоловік у Москву на роботу охоронцем, а Василина – за ним, поваром у садочок. А там радянсько-фінська війна почалася, й закоханим вперше довелося розлучитися. Молилася Василина за чоловіка – дав Бог, за рік Микола щасливо вернувся. Та довго біля дружини не був – у 1941-му його знову забрали.
– 19 червня оголосили мобілізацію, й тата забрали в табір. Тоді ніхто ще про війну з Німеччиною не говорив, але усіх чоловіків уже ешелонами відправляли на фронт, – згадує татові розповіді Надія. – Знову мама лишилась сама. Але не минуло пів року – тато вертається. Виявляється, у нього стався апендицит, і після операції його відправили у Москву підлікуватися. Він ще закінчив курси, і потім вже сержантом пройшов усю війну.
Але тільки знову Миколу на війну забрали – дружині на нього прийшла похоронка. Що вже плакала, що голосила! Бо ж і не нажилися зовсім, після весілля були майже весь час у розлуці. Словом, дуже побивалася Василина. А потім чи хтось підказав, чи сама відчула, що щось в тій похоронці не так.
– Там було написано: «Я видел, как злодейка-мина разорвалась у его ног». Пішла мама до воєнкома: «Що це таке? Не така ж похоронка мала прийти». І справді, знайшли жартівника, який її написав. І його на війну відправили, – розповідає про пережите мамою донька Надія.
А сама баба Василина, як військовозобов’язана, брала участь в обороні Москви, була в 64 дивізії. Згадує, як дівчата і косили, і дрова різали. Було їх дванадцять, решта – старики, хто не згодився для фронту.
Зустрілась Василина з Миколою аж після війни – повернувся він у листопаді 1945-го. З гордістю розповідав, як до Берліна дійшов і що брав участь у першому в Москві параді Перемоги.
– Як ми тоді побачились, не знала, що зі мною робиться, – плаче бабуся. – Була дуже рада. І що він живий, і що війна кінчилася. До ціх пор жили разом – 60 років. Чотирьох дочок виростили. І цю халупку вдвох з ним зробили.
Любить життя і людей
Дід Микола помер у 85 літ. Дуже бабуся за ним сумує. А хатина й зараз стоїть, як писанка: побілена й розмальована народними орнаментами. Не тільки дім, а й криниця – як на виставку. На ній бусли на гніздечку сидять мальовані. То онуки подбали, щоб берегині роду настрою додати.
– А до нас справді на подвір’я лелеки кожної весни прилітають, – радіють господині. – Добре їм тут.
Поки розмовляємо з пані Надією, бабця Василина не раз дочку обриває:
– Хватить балакати, дай людям поїсти.
А коли помічає, що я її кілька разів фотографую, робить зауваження й мені:
– Ви там мене багато не розписуйте!
Але я розпитую далі. Уважно слухають усі, хто зібрався в домі.
– Які книжки любите?
– Всі. Нема поганих книжок, – каже і дивується, що зараз люди майже не читають. – А ваш редактор так пише, по-простому, по-народному. Читаю – і плачу.
– Пару років тому мама за одну зиму 75 книжок прочитала, – ділиться донька Надія. – У нас по сусідству живе колишня бібліотекарка Діна Валікова. То вона постійно різну літературу приносила. А коли в гості приходила без нової книжки, то ще від мами вислуховувала.
– Як нашу сільську бібліотеку розформовували, то я бабці Василинці сорок книжок дала. Получилось так, що було там тільки два томи «Тихого Дону» Шолохова, а їх є чотири. То вона заставила дітей їй ще два інші дістати, тільки тоді сіла читати, – зауважує Діна Едуардівна. – А взагалі моя сусідочка – велика оптимістка. Вона і життя любить, і людей. Ото їй Бог і віку доброго дарує.
Замурували вікно, щоб сусіди не діймали цікавістю
Розповідають рідні, що з бабусиним читанням мали і клопіт. Аж ремонт мусили затіяти. Згадує донька:
– Почали сусіди допитуватись: «А що це мама робить, що в неї світло ночами горить?» Стала вона читати в сінях, щоб люди не бачили. Сідала, закривала двері, аби не було каганця видно, й так собі сторінку за сторінкою гортала, поки втомиться. А потім розпорядилася замурувати те віконечко, щоб не ховатися.
Не тільки читати любить бабця Василина, а й допомагати все, що здужає. Є яка робота на кухні для неї – рада. Тільки зіллячко в городі проб’ється – бере ослінчик й вже у грядках. Жодну зелину не пропустить. І смітину не де-небудь кине, а у відеречко, щоб винести. Раніше ще такі рушники вишивала, що не кожна молодиця раду дасть.
Але кілька років тому вона все ж не на жарт перелякала рідних. Тоді в хаті готувалися до сороковин по тітці, аж бабі Василині стало геть зле. Забрали її у важкому стані в лікарню. Плакала Надія: бо тільки від одного похорону відходила, а тут всі лякали другим. Сиділа донька в лікарні біля маминого ліжка й всю ніч тримала її за руку. А та вже була у стані клінічної смерті.
– Я молилася Богу цілу ніч, тільки сльози бігли. Хотілось від болю кричати… А під ранок таки вздрімнула трошки. Прокинулась, дивлюсь – мама сидить, як опеньок. Стала розказувати, що бачила вночі малесеньке віконечко, а потім воно почало розширятися і розширятися, і вона як ожила.
Бігом забрали бабцю додому. А вона, вмостившись у ліжку, підморгнула:
– Не дочекаєтесь. Я ще вам довго буду жити.
І слова свого тримає. Радіє, що діждалась не тільки внуків та правнуків, а й має одного праправнучка. Правда, цієї осені таки знову трішки прихворіла. Тоді рідні нікого чужого на поріг не пускали, аби не вчепилася до бабусі «корона».
– Мушу як хоч дотягнути, щоб мама сто років зустріла, – каже донька. – І редактора вашого на іменини позвемо!
Прощаємось. Донька із сусідкою у два голоси заспівують ще пісню про маму. А бабуся Василина, зачувши знайому мелодію, втирає краєм хустини сльозу. А потім один за одним цитує вірші. Та такі, що їх діти ще не чули від мами ніколи у житті…
– То морока – до ста літ жити, – по-філософськи каже бабуся Василина про свій вік. – Але я вам всім бажаю старості діждати!
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!