Володимиру Фадєєву, уродженцю Харківщини, скоро вісімдесят. Півжиття прожив у Шацьку і на старості літ втратив своїх рідних. Ще й залишився без даху над головою.
За кілька років не стало сім'ї
Замолоду працював на шахтах Донбасу, але доробився до того, що через запилені легені тут не можна було навіть жити. Знайомий лікар порадив: «Їдь туди, де є ліс, водойми». Подався на Житомирщину. Там одружився, але квартири за п'ять років так і не отримав, хоча був першим на черзі. Плюнув спересердя: скільки можна чекати?
- І вибрав по карті Шацьк. Бачу, є озера, ліси, - згадує. - У будівельній організації мені пообіцяли через рік квартиру. Слова дотримали. Тоді перевіз жінку з двома дітьми. І ми тут зажили...
Дочки Фадєєвих вийшли заміж далеко від дому - в Росію та у Білорусь. Часто приїздили до батьків. Старша в Малориті молодою захворіла на рак, відмучилася рік і померла. Минуло трохи часу - і захворіла молодша в Росії. Її теж... скосив рак. До останніх днів старшу дочку доглядала мати. Від горя, відчаю і сама занедужала. Медики порадили Володимиру Івановичу забрати дружину Ніну з лікарні додому: мовляв, рідні стіни допоможуть.
- І справді, ходила з паличкою - і через трохи викинула її! - розповідає чоловік. - Згодом вона домовилася зі своїм братом, що обоє поїдуть на батьківщину в Житомирську область, де жила їхня сестра. А Ніна років два мене дуже просила, щоб завіз її в рідне село - так хотіла побачити, але все не виходило. І тут така нагода. Думаю, хай їде. І треба ж, у той же день серед ночі дзвонить її сестра: «Ніна... померла» - «Як вмерла?! Вона одужала!» Я став думати: це вони, певно, сіли за стіл, сюда-туда, по сто грам, а потім ще по сто, а їй не можна - і все, серце не витримало. Ось так... Дуже хотіла у своє село - поїхала, щоб там померти... На кладовищі поховані її батьки, тітка і поряд вона - чотири могилки в рядочок, друг біля друга.
В Росії не хотіли ні лікувати, ні хоронити
Відтоді Володимир Іванович прожив два роки сам, але, зізнається, це дуже тяжко. Його постійно кликала до себе у Ростовську область рідна сестра, яка теж мешкає одна. І коли стало несила, зважився.
- Я продав тут усе - квартиру, машину, мотоцикл, рушницю. Та й поїхав. У сестри було дуже добре, трикімнатна квартира. Але через кілька місяців мені довелося... їхати назад. Я хворію, маю задишку. Пішов у лікарню. Думав, підлікуюся. А в приймальні одразу попросили паспорт: «Ану геть звідси! Ми з України не лікуємо!» Думаю, ну добре, а як помру, чи можна тут мене поховати? Пішов у похоронну організацію, пояснюю, що живу у сестри, але скоро помру. Мені відповіли: «Скажіть своїй сестрі, що тоді хай наймає машину, везе вас в Україну - і де схоче, там закопає. Бо ви не громадянин Росії». Хм, пішов в іншу установу, запитати, що треба робити, щоб прийняти громадянство. «Їдьте в Москву, в МІД, - пояснюють, - пишіть заяву, п'ять років чекайте, а тоді розглянуть, бути вам «гражданіном» чи ні». Думаю, не проживу п'ять років, а сестрі не хочеться клопотів завдавати. Довелося все кидати і їхати у Шацьк.
Грішми від продажу квартири обдарував близьких: двох сестер та внучок, звісно, таку ж частку вділив і собі. А перед тим, як виїхати з Шацька, Володимир Іванович попросив одиноку сусідку Ніну, яка живе у тому ж будинку поверхом нижче, щоб вона приписала його у своїй квартирі і забирала пенсію, що завірили документально. Коли повернувся назад у Шацьк, попросив дозволу у Ніни: чи не проти, щоб пожив у неї. Щоправда, навіть цікавився, чи може забрати його будинок престарілих, та сусідка радо прийняла чоловіка: «Живіть, скільки хочте!»
- Тут я вже з півроку. Ніні сімдесят, її діти, внуки, які живуть окремо, не проти мене, - запевняє чоловік. - Жінка вона добра, хороша, чуйна. Їсти варить, пере одяг, а я їй теж допомагаю. Коли її нема вдома, на мене надіється, бо знає, що я вчасно погодую курей, кроликів. Не знаю, чи набрид, але не виганяє. Пропонував їй одружитися, та вона проти. Домовилися, що я у неї доживу свій вік...
Як невблаганно розпорядилася доля - чоловік тепер живе у тому ж будинку, тільки в чужій оселі. Тому часто бачить вікна своєї колишньої квартири і... часом заходить туди, якщо є господарі. Що цікаво, коли цей дім зводив, як будівельник на правах майбутнього господаря навіть вибрав собі квартиру. Тож вечорами після роботи залишався - штукатурив, клеїв, фарбував. І так увесь час доглядав її. Душа ниє - все-таки там минули кращі сорок років його життя...
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!