Є у «Вісника» така традиція: періодично навідуватися до героїв своїх матеріалів. Цього разу, перебуваючи у відрядженні в Камінь-Каширському районі, не могли не поцікавитися долею титулованої красуні «Міс-Україна на інвалідному візку 1996 року» Руслани Фарини із села Фаринки. Адже останній раз ми з нею спілкувалися дев'ять років тому, у далекому вже 2005-му.
Руслана народилася з вродженою спинно-мозковою грижею, і навіть цілий ряд операцій не зміг поставити її на ноги. Були сльози і нарікання, спроби самогубства і покинуте навчання у школі. Але минув час, і Руслана таки справилася зі своєю депресією. Допоміг їй «розправити крила» всеукраїнський конкурс, на якому вперше тоді вибирали найгарнішу дівчину України на інвалідному візку.
Адже Бог наділив Руслану надзвичайною вродою, і гріх було б не використати такий шанс. Відбіркові тури конкурсу тривали цілий рік. У першому брали участь 38 дівчат, у фінал потрапило шестеро. І коли журі визнало дівчину з далекого поліського села найгарнішою в Україні, вона пережила справжній шок від радості. А далі життя закрутило «Міс-Україну» у справжній вир. Вона закінчила Тульчинське училище культури, почала співати і грати на кількох інструментах. Беручи участь у Таврійських іграх, перезнайомилася ледь не з усім зірковим складом російської та української естради, відомими політиками. Крістіна Орбакайте подарувала їй вечірню сукню, Віктор Ющенко - бандуру, Леонід Кучма - годинник. З концертною програмою об'їздила не тільки всю Україну, а й побувала у Польщі, Німеччині, Голландії, Бельгії, Франції. Побачила світ, себе показала і зрозуміла - немає чого жалітися, таких, як вона, багато, треба просто від життя брати все найкраще.
Ще однією величезною перемогою для Руслани було народження дочки Настусі. Під час останньої нашої зустрічі дівчинці минуло лише три рочки, і вона сором'язливо тулилася до мами, ховаючись від фотоапарата. Тоді Руслана розповідала, що коли їй не знайдеться роботи на Волині - вона могла б не тільки музику викладати, а й вести різноманітні гуртки з в'язання, вишивання, пошиття речей з бісером, аплікації із соломки - поїде з дочкою або у Вінницьку область, або на Сумщину. Мовляв, туди її вже запрошують на роботу.
...І от ми знову у Фаринках. Руслана вдома, як завше, усміхається, хоч і каже, що погано почувається. А Настусю й не впізнати - виявляється, вона ходить вже у сьомий клас!
Зізнається Руслана, що її планам так і не пощастило збутися. Відколи Настуся пішла у школу, навідріз відмовилася будь-куди переїжджати. І мати підтримала її у тому рішенні. Навіть уявити не могла, що вони можуть розлучитися і жити окремо.
- Ось так і залишилася я тут, у селі, - розказує Руслана. - Була у мене мрія перебратися ближче до цивілізації, хоча б у Камінь-Каширський, збудувати там будинок. Все ж легше з районного центру кудись добиратися. Бо тут, у селі, я нікуди далі власного двору поткнутися на візку не можу - доріг у Фаринках немає. Ось ту, яка веде просто у село, вже роблять стільки років, скільки, напевно, мені. І все ніяк. Добре, що хоч братів маю, якби не вони, - то не знаю, чи взагалі б світу білого бачила. Завдяки їм можу добратися на виступи чи змагання візочників у районі чи області.
- А з роботою що?
- Комп'ютер маю, Інтернет, тож кілька разів уже працювала на віддалі, за допомогою всесвітньої мережі. Але останнім часом - нічого нового. Та й ситуація у країні яка...
Дякує Руслана працівникам місцевого соцзахисту за підтримку і добре ставлення до неї. Зізнається, що жити їм з дочкою доводиться на її пенсію по інвалідності та соціальну допомогу. А батько Насті? Ще одне розчарування: попервах ще навідувався, допомагав, а тепер вже давно ні слуху, ні духу. Хоча Настя є - і це для Руслани найбільше щастя.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!