А тепер пишається 20 внуками і 25 правнуками
Ми сидимо у маленькій затишній хатині Ніни Гапяк із села Озютичі Локачинського району. У грубці потріскують полінця, віє теплом. Найкраща атмосфера для спогадів. І господиня оселі починає з найяскравіших. Нещодавно їй виповнилося вісімдесят. Столи ставили у двох кімнатах, бо поз'їжджалися діти та внуки звідусіль. Замолоду Ніна наважилася вийти заміж за фронтовика без ноги, який виховував восьмеро дітей! Сповна віддавала їм тепло і турботу, за що вони віддячують тепер.
«Не залицявся, бо ж він не кавалер, а я не дівка»
Коріння родини Ніни Степанівни проростає з Грубешівського повіту Польщі. У 1939 році їх переселили на Волинь, в Озютичі. Тут жінка і знайшла свою долю. На жаль, з першим чоловіком сімейне щастя не склалося. Про друге заміжжя й не думала. Володимира, який повернувся з війни інвалідом, знала давно, бо ж мешкали в одному селі. Мав велику сім'ю та хорошу дружину.
- Ми навіть товаришували, - пригадує бабуся Ніна. - Де б не були на якій оказії, вона завше кликала: «Ніно, йди сідай коля нас». Ми любили співати разом на хрестинах, весіллях. Хто знав, що так буде... Жінка Володі крепко захворіла і померла у 37 років. Хочу плакати, як згадую її, бо така добряча була.
Тоді й подумати не могла, що мине небагато часу - і доля зведе її з вродливим співочим Володею. Дарма, що чоловік був без ноги, навіть протез не було за що вчепити, ходив на милицях. Але господарював на всю округу: і косив, і картоплю збирав. А ще працював у колгоспі їздовим, начальство на фурі на збори підвозив, бо ж машин тоді не було. Як твердить нині бабуся Ніна, то на небесах було задумано, щоб вони зійшлися.
- Того дня я заготовляла дрова у лісі, - повертається у минуле, - після розлучення, а з тої пори минуло десять літ, мусила все робити. А Володя приїхав забирати одну жінку, яка пасла чергу поблизу, на засідання правління. Побачив, що рубаю гілля, та й питає, хто ж його додому привезе. Я не розгубилася і випалила: «А ви!» Володя був старший на шість років, і тому до нього так зверталася. Він погодився. Як заведено, після роботи на могорич покликала. Чоловік наївся-випив, а тоді питає: «Чи можна, я приїду ввечері сюди до вас коні пасти?» - «То приганяйте», - відповіла. Відтоді й почалося.
- Став до Вас залицятися?
- Та не було такого, - сміється бабуся. - Бо ж він не кавалер, а я не дівка. За деякий час прямо спитав: «Ніно, чи підеш за мене? Тілько добре подумай, бо ж маю стілько дітей». Мені було тоді 33 роки. Одразу погодилася. Не було страшно. Значить, так Богу угодно.
«Кажуть на мене тьотя»
- Перевіз мене до себе, та й почали жити, - продовжує бабця. - Старша донька вже тоді заміж вийшла. Найменшому, як мама вмерла, було дев'ять місяців, а як я прийшла, то не було і двох років. Троє в школу не ходили. Один хлопець вчився у Львові в інституті. Діти прийняли мене добре, бо ж знали давно. Нелегко було, але, видно, так Бог дав, що всіх вигляділи. Шестеро здобули вищу освіту. Одним у селі весілля робили, до інших в чужі города їздили. І всім подарунки везли. Добрий чоловік у мене був і діти хороші вдалися.
Розповідаючи про них, бабуся Ніна не скупиться на теплі слова. То сина, то дочку хвалить, і раптом додає: «А вони на мене тьотя кажуть. Ми їх не заставляли мене мамою називати. Та хіба в цьому річ? Головне, що шанують бабу на старості».
Внучка Іванка, яка забігла до бабусі на хвилинку, підтверджує ці слова. Доля розкидала дітей по різних куточках. Надя і Таня живуть у Білорусі, Маруся - в Миколаївській області, Валя і Саша - тут, в Озютичах, Міша - у Чернівцях, Богдан - у Рівному, Льоня - у Луцьку. Тішиться пенсіонерка 20 внуками і 25 правнуками.
- Син Богдан купив мені мобілку. Навчили, що з нею робити. І тепер з ким захочеться можу поговорити, і вони до мене часто дзвонять. Дочка з Миколаївщини щороку приїжджає, та й інші, дякувати Богу, не забувають.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!