Сьогоднішні події на сході України не залишають байдужими нікого, а особливо матерів, чиї сини перебувають в АТО. Своїми болями й переживаннями ділиться багатодітна мати-вдова Тетяна Вікторівна Климчук, жителька села Уховецьк Ковельського району, у якої двоє синів служать в 51-й АОМБ. Недавно вони повернулися з полону. Живі й здорові, але з травмованими душами...
«Мамо, рятуйте, щось робіть!» - подзвонили хлопці
Тетяна Вікторівна виховала доньку і трьох синів. Не думала і не гадала, що двох з них заберуть на війну. А вона, поховавши шість років тому чоловіка, сам на сам буде «сьорбати» вдовину долю.
- Серце крається від розлуки, - каже пані Тетяна. Коли бачиш, як людські діти ходять біля магазину і пиво попивають, а обидва мої синочки - на війні в окопах під градом куль.
Богдана і Віктора на фронт призвали одразу під час першої мобілізації. Віктор служив у Києві при медичній частині, бо має спеціальність ветлікаря. На той час його дружина була вагітна. А старший, Богдан - рядовий, проходив службу у Вінницькій області. І залишилась мати вдома з двома невістками, весь тягар сільських клопотів тягнула на вдовиних плечах.
Понад півроку пекла пройшли брати Климчуки у зоні АТО біля міста Волноваха Донецької області. 26 серпня вони були оточені російськими військами і потрапили у полон в селі Сніжне. Серед росіян, які їх захопили, теж були добрі люди: давали подзвонити додому, пригощали сигаретами.
- Сини щодня мені дзвонили: зранку і ввечері, - згадує Тетяна Вікторівна. - А потім на кілька днів пропали. Я місця собі не знаходила. А ще як подивлюся по телевізору новини, то вже й не знаю, що і думати, серце кров'ю обливається. Аж раптом син дзвонить: «Мамо, ми в полоні! Рятуйте, щось робіть!»
Бідна мати, як птаха в клітці, шукала вихід із ситуації. Найбільшу надію покладала на Бога. Своїх дітей вона довірила йому, і просила у Всевишнього, щоб зберіг їх живими і здоровими. Бідна, згорьована мати оббивала пороги різних інстанцій, дзвонила скрізь, молилась і чекала. Спочатку, 14 вересня, повернувся додому старший син Богдан. Але сам. Розповідав, що не хотів іти, адже у терористів залишався його менший брат Віктор. Але товариші переконали: їдь додому, прийде час - і його обміняють. У матері краялося серце: де ж друга її кровиночка?
«Важко, коли зраджують командири»
Тетяна Климчук вірила і надіялась, що Віктор все таки повернеться додому живий, де на нього чекала молода дружина і народжений без батька синочок Захарчик. І дочекались - його відпустили!
Хлопці зізнавалися матері, що на війні важко, а особливо, коли їх зраджували командири, кинувши під вогнем напризволяще. Розказували, що найвірнішим другом був у них в окопі песик, який, не боячись куль, невідомо звідки прибився до солдатів і завжди ходив поруч. Він у них був наче барометр. Тільки-но мали починатися обстріли, за декілька хвилин до початку лиха, песик швиденько біг в окопи. Бійці вже знали, що треба ховатись й собі. Так собака попереджав солдат про небезпеку. Хлопці за це частували вірного друга обідом, як і належить бійцеві. І вважали членом їхнього взводу.
Сильні, дужі і роботящі хлопці просять роботи, а не зброї. Вони не хочуть воювати. Чекають миру. Але мусять повертатися назад у пекло. Старший син сказав: «Я так хочу жити...» Як згорьованій матері витримати ці страждання, пережити цю біду?
- Я народжувала дітей не для війни, - плаче пані Тетяна. - І хочу, щоб нарешті настав мир в Україні, щоб повисихали сльози матерів.
Галина ОЛІФЕРЧУК,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!