Надія Горлицька була не лише відомою вишивальницею, хранителькою чудотворного образа Холмської Богоматері, а й справжньою берегинею українських традицій
Багато кому відоме ім'я Надії Горлицької. Мистецтвознавцям - бо Надія Гаврилівна була заслуженою вишивальницею, яка цілеспрямовано відроджувала власне волинську техніку занизування (хоч володіла понад сотнею різноманітних вишивальних швів та мережок). Історикам та духовенству - бо вона, донька священика Гавриїла Коробчука, стала останньою хранителькою чудотворного образа Холмської Божої Матері й передала святиню під опіку держави - у Музей волинської ікони. А ще кожному, хто бодай раз переступив поріг її дому, бо була надзвичайно гостинною господинею. «Вісник+К» у своїх публікаціях не раз захоплювався талантом та сподвижництвом Надії Гаврилівни. Сьогодні мені, одній з трьох онучок, хочеться тепло згадати про неї як про Берегиню роду та українських традицій.
Не віриться. Ось уже дев'яте Різдво без нашої дорогої бабці. А здається, ще вчора вона готувала на Святвечір свій знаменитий борщ з «вушками». І хоч рецепт нехитрий, проте смак, як би я не старалася, виходить зовсім не той. Бо бабця в усе, що робила, вкладала часточку своєї любові та душі.
- Борщ має бути, як вино, - любила повторювати. Так колись казала і її мама...
Для того борщ варився заздалегідь. У ньому не було картоплі. То особлива страва, яка, крім Святвечора (6 січня) і пісної вечері, що напередодні Водохреща, більше не готувалася. Обов'язково додавалися сушені білі гриби. Їх бабця заготовляла сама, бо ліс - то була її стихія. І навіть якщо сезон видавався зовсім не грибний, на Різдво запасала в'язочку сушених боровиків. Їх замочувала, потім відварювала. У борщ додавала трішки грибної юшки (важливо вгадати з тією ложкою-двома, щоб не «перегірчити» смак), моркву різала тоненькими кільцями. А ще злегка вливала маринаду з консервованих сливок-венгерок, які теж традиційно до Святвечора закривала восени. Готова страва настоювалася мінімум день. Виходила надзвичайна смакота. А до столу борщ подавався з підсмаженою цибулькою та «вушками». Це невеличкі варенички з капустяною начинкою, які зарум'янювалися на олії. Тісто для них бабця завжди замішувала власноруч - ніжно-ніжно, боронь, Боже, щоб не вийшло затуге. Розкатувала його, наче тонюсінький папір. Тоді різала на невеличкі квадратики, в кожен з яких накладала начинку із добре вимоченої і відвареної квашеної капусти з сушеними грибами та підсмаженою цибулькою. З них і треба було зліпити «на кутик» «вушка», схоже до пельменів. То була ювелірна робота, адже тісто в руках буквально тануло, і капуста, хоч як дрібнюсінько не була посічена, все норовила десь випнутися. Тоді було важливо не перетримати «вушка» на пательні, щоб вийшли хрумкі, проте не пересушені. Бабця доручала цю роботу комусь іншому, а сама бігла до церкви.
«Вушка» - остання страва з дванадцяти, що готувалися на вечерю, а обов'язково подавалися фаршировані овочами перці, гречані голубці, рибні консерви, заготовлені власноруч (бо, окрім лісу, стихією Надії Гаврилівни була ще й риболовля), і кутя з киселем із журавлини. І жодну з них бабця не пробувала на смак, коли готувала, бо цілісінький день, аж до самого Святвечора, до рота не клала ні рісочки.
А за мить уже починала сходитися велика родина. За столом воєдино об'єднувалося два крила - Горлицькі та Уздигани (свати) з дітьми, а потім й внуками та правнуками... І лунала колядка. Навіть в часи, коли співали її підпільно і у вікна заглядали «контролюючі органи» (після депортації з Холмщини сім'я десятиліттями була під «опікою» спецслужб). А на Пасху ми усі разом ходили до Уздиганів, і вже друга бабця - Віра - щедро накривала стіл з пасхальними смаколиками. То - найщасливіші згадки з мого дитинства...
Дев'ять літ без бабці Наді. У кожного з нас - свої яскраві спогади: про перший стібочок на полотні і цитований напам'ять «Кобзар», портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки у хаті й заквітчану у рушниках Холмську Богородицю, про справжність і цінність чудотворного образу якої ми й не здогадувалися, бо то була велика таємниця. Залишилися й письмові спогади, написані Надією Гаврилівною від руки. Про батька отця Гавриїла Коробчука, як він на Холмщині служив разом з владикою Іларіоном і як, рятуючи, таємно перевіз в Україну чудотворний холмський образ. І про рідного брата отця Лева, четвертованого поляками й уже в нинішньому тисячолітті вознесеного до лику святих...
Скільки життєвих потрясінь було пережито. Війну, мученицьку загибель брата, депортацію, передчасну смерть сина... Але ніщо не зчерствило доброї душі та милосердного серця, не посіяло лукавства, не приглушило любові до рідної України. І у кожному своєму інтерв'ю Надія Горлицька гордо зауважувала: «Так, я патріотка».
***
На свято зимового Миколая минуло 92 роки від дня народження Надії Горлицької. Була п'ятниця. Я з маленькою донечкою, до речі, теж Надійкою, прилягла в обід. Мій сон обірвав стукіт у двері. «Надію Гаврилівну по «Волинському телебаченню» показують», - переді мною стояла зворушена до сліз сусідка. І екран ожив. Здалося, бабця після якоїсь довгої подорожі повернулася додому, розмовляла зі мною. У душі защеміло. І знову зринули спогади, спогади, спогади...
Наталія КРАВЧУК, м. Луцьк
Фото із сімейного архіву
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!