– Майя, як сталося, що на Ваші тендітні плечі лягла організація Євромайдану у Луцьку?

– Напевно, не такі вже мої плечі й тендітні, якщо ця ноша була під силу. А якщо серйозно, то ми з Національним альянсом готувалися до Революції. Я в цій організації перебуваю з 2008 року і за цей час пройшла десятки таборів, вишколів, семінарів. Ми всі готувалися не тільки до можливих переслідувань, катувань, а й до військової боротьби і того, що, коли прийде час, потрібно буде всього себе віддати боротьбі. Тож у мене не виникло ніяких вагань. 

– Проти Вас відкрили кримінальну справу за пошкодження портретів Януковича «з особливим цинізмом». Як ця справа завершилася? Чи вибачилися ті, хто її фабрикував? 

– Справу закрили у січні 2014 року згідно із законом про амністію політрепресованих. Вибачень ніхто не надсилав. Та й не потрібні вони мені. Тому що справа була не проти мене, а проти позиції українців. Я не тримаю образи чи зла на прокурорів і слідчих. За свої гріхи перед українцями краще хай в церкві сповідаються.

– Багато тих, хто минулої зими вчасно «засвітився» на Майдані, отримали посаду. Чи пропонували Вам очолити якусь структуру, і якщо так, то чому не погодились?

– Так, пропонували. Навіть на прокурора області рекомендували. Я відмовилась, бо Революція змінила мене. Перед Майданом я думала, що коли скинемо Януковича, треба буде обов’язково брати владу в свої руки, займати найвищі посади і йти в політику. Але ціна революції виявилась надто високою. Я була 18-19 лютого у Києві. Я жива. Але моє життя не цінніше за життя тих, хто був вбитий на Майдані, і я не маю морального права припинити активну боротьбу за Україну. Хлопці на Майдані загинули не за те, щоб після революції «хороші хлопці» замінили на посадах «поганих хлопців». Необхідно змінювати систему. Якщо вже підняли меч, то треба рубати. 

– Як Ви прийняли рішення їхати воювати на схід? Що на це сказали батьки?

– Я не приймала рішення, це було очевидним. Готувалася до збройної боротьби – значить, треба йти. А то виходило б, що я дарма берці в лісах сходжувала. Батьки дізнались не одразу, але поступово змирились з моїм рішенням. І якщо відверто, то вони мою службу в батальйоні сприймають спокійніше, ніж участь у подіях на Майдані.

– На війні важко чоловікам, не кажучи вже про дівчат. Як вдається виживати? 

– Важче, коли ротації немає по три-чотири місяці. У нас в батальйоні відправляють на схід максимально на 45 днів, а це не критично. Ми маємо достатньо часу на відпочинок між ротаціями. А щодо іншого, то я вже звикла, і не можу сказати, що перебування там – це виживання. Може, спочатку так і було, але зараз всі більш-менш обжилися і навчилися облаштовувати побут.

– Коли закінчиться війна?

– Маючи такого сусіда, як Росія, я би не стверджувала, що війна колись закінчиться. Ми з ними постійно воюємо. Просто останні сто років замилювали очі і насаджували думку, наче ми братні народи. Якщо відіб’ємося зараз, Росія розпадеться на республіки, і ми, можливо, матимемо п’ятдесят-сто років фори. А потім, я чомусь впевнена, їм знову захочеться будувати якусь чергову імперію, і вони знову намагатимуться нас захопити. У них історично якийсь комплекс меншовартості, бо всі їхні «імперії» без України є неповноцінними.

– Що найбільше запам’яталося з війни?

– Хлопці, які загинули. За рік полягло більше 25 людей, котрих я знала особисто, і мене не полишає відчуття, що війна, крім всього іншого, – це суцільний похорон. Уже стільки патріотів, кращих представників нації загинуло! Як в романі Шкляра «Маруся», – «обступили і стоїмо». І одному Богу відомо, скільки ще поляже українців… Хочеться єдиного – щоб ці смерті не були даремними…