Голову Раїси Олексіївни Василюк покрила чорна хустина. Жінка намагається триматися зі всіх сил, однак щойно мова заходить про сина Олександра, заливається слізьми. Закриваючи згорьоване обличчя кутиками хустини, ледь чутним голосом зізнається: ще й досі не вірить у те, що її Сашко більше ніколи не переступить поріг рідного дому. Не може усвідомити, що більше не почує теплого синівського слова, не побачить щирої усмішки, не обніме свою дитину. 

– На початку квітня минулого року Сашу мобілізували в 51-шу окрему механізовану бригаду. В сина були хворі нирки, тож сподівалася, що його комісують. Плакала, переживала, але не відмовляла його йти до війська. Знала, що ховатися не буде. Сашко з дитинства мріяв бути військовим. Після школи навіть їздив вступати у військове училище в Одесу, але не пройшов по конкурсу, – витираючи сльози, розповідає Раїса Олексіївна. – Пішов на факультет «Машинобудування» у Луцьку. Закінчивши інститут, став служити за контрактом у Володимирі-Волинському.  

Після мобілізації Олександр Василюк жодним словом не обмовився матері, що перебуває під ворожими обстрілами. Телефонуючи додому, казав, що стоїть на блокпосту у Дніпропетровській області, а там ситуація спокійна. Просив не переживати за нього.

Востаннє мати чула голос сина вранці 25 серпня 2014 року. Він поцікавився справами вдома, запитав про рідних. Розповів, що ситуація на сході загострилася. Після цього зв’язок з ним  обірвався. Материнське серце розривалося від пронизливого мовчання. Рідні звернулися до волонтерів, аби ті допомогли розшукати їхнього Сашка. Мама, захлинаючись від сліз, зізнається, з ранку до ночі молила Бога, щоб її Сашко знайшовся. Нехай він буде у полоні, зате живим. Раїса Олексіївна розповідає, щоразу, коли відчинялися двері, її серце завмирало в надії, що син увійде до хати. 

Про те, що Олександр не вийшов з іловайського пекла, старша та менша сестра бійця дізналися дещо раніше, аніж зважилися повідомити цю страшну новину матері. Вони навіть приходили до голови сільськогосподарського підприємства «Романів», де працював Сашко та де трудиться Раїса Олексіївна з чоловіком Анатолієм, Віталія Заремби. Просили, аби керівник посприяв тому, щоб інформація про загибель брата не вийшла назовні. Боялися, що ненька не витримає удару. Сказати жінці, що ДНК-експертиза ідентифікувала особу Сашка, наважилися напередодні дня її народження. 

Коли ж пан Анатолій з чоловіком старшої дочки поїхав забирати сина з моргу у Дніпропетровську, Віталій Заремба взяв на себе всі витрати на доставку бійця додому, допоміг організувати поховання. Рідні розповідають, серед десятків понівечених від часу тіл свого Сашка впізнали лише за татуюванням на руці.   

– Він був хорошою дитиною. Про нього ніхто поганого слова не сказав. Мріяв одружитися. Чоловіку тепер важко самому, бо ж Саша допомагав йому в усьому, – зітхає згорьована мати. – У школі син вчився майже на відмінно. Дуже любив англійську мову. В університеті з цього предмета навіть екзамен здавав автоматично. Змалку був слухняним. Я знала, що він ніколи не влізе в бійку. На п’ятому курсі перевівся на вільне відвідування, влаштувався працювати на завод. Бувало, прийде зі зміни й цілу ніч сидить за книжками – готується до вранішнього іспиту. 

Раїса Василюк зізнається, пересилюючи себе, говорить про сина в минулому часі. Заливаючись слізьми, каже, ніхто з рідних й досі не вірить, що вони поховали свого Сашка. Сподіваються, що він неодмінно повернеться додому. Крізь сльози жінка розповідає, Сашко завжди сниться їй живим. Вона виглядає його з кожної маршрутки.

– Обидва внуки втішають мене. Кажуть: «Бабусю, не плач. Наш Саша живий. На війні було багато чорнявих Сашків. Ми поховали чужого. Наш обов’язково повернеться». Меншому він був хрещеним. Діти любили його, як батька, – продовжує Раїса Олексіївна. – А нещодавно Наталії Бояриній, волонтерці, яка займалася пошуком Сашка, наснилося, що визволяє його з полону. Вона пообіцяла нам продовжити пошуки. 

Односельчани ж згадують Олександра Василюка з теплою усмішкою. Справедливий, відповідальний та надзвичайно порядний – таким він назавжди залишиться у їхній пам’яті. Місцеві жінки зізнаються, нерідко ставили його своїм синам у приклад. Сашко хотів усім приносити користь.  

– Олександр Василюк працював у нас майже три роки. Був інженером з техніки безпеки. Згодом додатково став інженером з експлуатації машин тракторного парку. Спеціаліст хороший, позитивний хлопець. Зростав професійно, – каже про Олександра керівник господарства «Романів» Віталій Заремба. – Саша був дуже відповідальним, якісно виконував усі свої обов’язки. Легко знаходив спільну мову зі співробітниками. Вони його поважали. На Олександра ми покладали великі надії. Він міг стати хорошим керівником. Ми ще й досі не можемо оговтатися від страшної новини, що його більше немає. Навіть подумати страшно, що коїться у душах батьків. 

Кількома тижнями раніше в Романові поховали ще одного бійця АТО – Василя Зелінського, який також загинув в Іловайському котлі. Його мобілізували одночасно з Олександром Василюком. Чоловік родом із Луцька. Після весілля оселився з дружиною у селі. Мають двох діток: 10-річну Юлю та 6-річного Діму. Нині знімки Василя розставлені по всій оселі, з яких він щиро усміхається родині.

Дружина покійного бійця Алла пригадує, коли принесли повістку, вони з чоловіком навіть посварилися. Вона просила його не йти до війська. Зізнається, стоячи під військовою частиною, звинувачувала чоловіка у тому, що не хоче «відмазатися». На що він їй сердито кинув: «Якщо я не піду воювати, хто вас захистить?!» 

– Василь був дуже відповідальним та дисциплінованим. Якщо чогось хотів, обов’язково добивався цього. Діти ж любили його більше, ніж мене. Якщо у них бували якісь конфлікти з друзями, завжди бігли до тата, аби він помирив їх, – розповідає Алла Зелінська. – Чоловік мав золоті руки. Зі шматка деревини міг зробити що завгодно: поличку, табуретку, іграшку, посудину... Мріяв побудувати великий будинок, аби малеча мала свої кімнати. Поки він був в АТО, я навіть почала заливати фундамент. 

Василь Зелінський служив у розвідці, визволяв чи не усі окуповані міста. Телефонуючи додому, розповідав дружині все, що відбувалося там. 28 серпня він дзвонив до неї востаннє. Знервованим голосом попросив терміново заблокувати банківську картку, написати заяву про втрату документів. Пояснив, на іловайському блокпосту сепаратисти забрали у нього паспорт та військовий квиток. Сказав, що у них діється щось незрозуміле. Пообіцяв подзвонити пізніше, однак дружина так і не дочекалася дзвінка коханого. А наступного дня з новин жінка дізналася, що в Іловайську був котел. Забила на сполох. У військкоматі її заспокоювали: мовляв, Василь не загинув, а потрапив у полон.  

– 31 грудня нам подзвонили з міліції. Попросили привезти дочку для повторної здачі ДНК-експертизи. Матеріали Василевої мами зійшлися на 99 відсотків, однак існувала ймовірність помилки, – плаче Алла Зелінська. – Молили Бога, щоб повторний аналіз був негативним. Однак 26 січня, у день народження Васі, нам повідомили, що він загинув. Найважче було сказати про це дітям. Я не знайшла в собі сил повідомити їм, що тата більше нема. З дітьми говорила моя сестра.  Коли Василя привезли, Юля попросила мене не плакати. Заспокоювала, що то не наш тато. Не хотіла навіть йти на похорон, бо в труні лежить чужий дядько. Натомість Діма зібрав усі іграшки, які йому подарував тато, і заявив, що більше не дружить з ним, адже він їх покинув. З кожної зарплати Вася купував дітям нову цяцьку. А нещодавно були із сином у місті. Запитала його, чи не хоче поїхати на могилу провідати тата. Він по-дорослому серйозно відповів, що ні. Настільки сильно образився на нього. 

Дружина покійного Василя Зелінського розповідає, щоразу лягаючи спати, сподівається, що чоловік прийде до неї у сні. Однак він жодного разу не з’явився їй. Щоправда, брату Алли снилося, що боєць поранений в ногу й сердиться на нього, що розказав про це сестрі. Подругу ж сім’ї попросив сказати Дімі, щоб дочекався його.

– Василь був великим романтиком. Пам’ятав усі наші сімейні дати. За десять років спільного життя жодного разу не назвав мене на ім’я. Для нього я завжди була Кицею. На річницю заручин надіслав мені своє фото з трояндою. Уявлення не маю, де він її відшукав у зоні АТО. Бувало, знайде якогось незвичного жучка, і присвячує його мені,– втирає непрохані сльози Алла Зелінська. – Коли сварилися, Вася завжди першим ішов на примирення. А ще у нього були прекрасні стосунки з моєю мамою. Вони навіть думали однаково. 

Василь Зелінський дуже любив футбол. Свого часу грав у юнацькій команді. У селі ж відібрав талановитих школярів і безкоштовно тренував їх. 

– Футболом він марив змалку. Вчитися не надто старався. У нас з чоловіком п’ятеро дітей, Вася був єдиним сином, – розповідає про сина Марія Іванівна Зелінська. – Він завжди прислухався до батькових порад. Намагався у всьому бути схожим на нього. Будучи на сході, до мене телефонував нечасто. В основному спілкувався із сестрами, дружиною, дітьми. Словами не передати, наскільки він любив малих. Сім’я завжди була для нього на першому місці. 

– Коли ми зідзвонювалися з Васею, він завжди просив не розказувати мамі про те, що у них відбувається насправді. Казав: «Скажіть їй, що у мене все добре, нехай не переживає», – підхоплює розмову сестра бійця Ольга Малюс. – Коли з братом перервався зв’язок, ми ще довго не зважувалися сказати їй про це. Змовчали й про те, що здали її матеріали на ДНК-експертизу, і про повторний аналіз на ідентифікацію особи. Просто не вистачало сміливості повідомити їй, що Васі, можливо, більше немає. Сказали ж лише тоді, коли повторний ДНК-аналіз підтвердив, що серед загиблих в Іловайську був і наш Василь. Нині ж брат часто нам сниться. Повідомляє, що у нього все добре, і що він обов’язково повернеться живим.