Кордиші здавна славилися своїми напрочуд чутливими пальцями та вмінням вправити на місце усі кісточки. Був костоправом ще прадід Петра Яковича, тоді дід, мати (яку тут всі називали просто баба Ганя), та, власне, він – вже у четвертому коліні. Можливо, хто і раніше був, але того вже Кордиші не знають. 

– То ви від матері навчилися, дивилися, як вона працює? – починаю розпитувати Петра Яковича.

– Тому не навчишся, – махає рукою. – Або відчуваєш, або ні. Іншого не дано. Це те саме, що телевізор дивитися, по якому операцію показують. Багато навчитеся?

І справді, не можу не погодитися. Через кілька хвилин Петро Якович таки зізнається, що відчув «силу в пальцях» будучи ще підлітком. А своє вміння вперше випробував на… собі. Поїхав перед армією «піднімати цілину» у Казахстан і там зламав ногу. Тож сам собі склав, дощечками перев’язав і скоро вже знову ходив. А от перші пацієнти почали з’являтися, як вже повернувся у Крижівку і став працювати в колгоспі. Той руку вивихне, той ногу поламає – «Петро, поможи!». Помагав. Притому настільки вдало вправляв і складав, що розголос про нього  почав розходитися все далі і далі. Так, як колись у свій час ширилася слава про його матір-костоправа. За Радянських часів її навіть за заборонене тоді цілительство судити хотіли. Як почули люди, що їхню бабу Ганю «у тюрму забрали», з’їхалися з усіх-усюд і влаштували під Рожищенською прокуратурою акцію протесту. І це в ті часи! Тим не менше – подіяло, і Ганю Кордиш відпустили.

– Я почав вправляти руки-ноги років 20 тому, мама тоді ще жила і людей  приймала, – розказує Петро Якович. – То коли до неї привозили із важкими переломами, я їй допомагав. При деяких вивихах, коли кістка сходить зі свого місця, потрібна неабияка сила. І не тягнути як-небудь, бо ще гірше зробиш. А «посилати» її на місце тією ж дорогою, якою вона «йшла». 

Найбільше пацієнтів у крижівського цілителя, як правило, буває взимку. Особливо, коли вона сніжна з ожеледицею. Згадував, що інколи в день доводилося прийняти по 18-20 людей. І були серед них дуже складні. 

– А пам’ятаєш ту маленьку дитинку з Ковеля, якій ще й року не було? – дружина Петра Яковича Галина Іванівна приєднується до розмови, згадуючи різноманітні цікаві випадки з практики свого чоловіка. – Малюку так зробили в лікарні масаж, що три реберця зламали. А воно ж мале, не скаже. До того і сідало, і на ніжки вставало, а то лише лежить і за кожним рухом криком заходиться. Але нічого, за два рази Петро поставив дитя на ноги. 

– Кажуть, що переломи шийки стегна у старих людей – це чи не найскладніші і майже невиліковні?

– О, скільки у мене таких хворих було, а до скількох мене возили – вже й не згадаю, – каже Петро Якович. – Але всі ті, хто до мене звертався, тепер ходять. Лікував навіть 97-річну бабу з Луцька. Така молодець, слухалася мене, виконувала все, що сказав, і пішла! П’ять разів мене до неї возили. 

Петро Кордиш відразу сказав, що за відкриті переломи він не береться, бо «інфекцію можна занести». Лише закриті і вивихи. Про «порвані зв’язки» костоправ навіть і говорити не хоче. «Я не знаю такої хвороби, хто таке видумав? – дивується. – То ж вивих звичайний!» Дуже багато людей приїжджають до крижівського цілителя і після довгих місяців, проведених у гіпсі. Сердиться тоді костоправ на нашу офіційну медицину, бо доводиться ту бідну ногу чи руку ламати і по-новому складати. І гіпсам не довіряє. Лише лещатам з дощок та бинтам, якими їх прив’язує. Навіть поламаний хребет загоюється під цілющими руками Петра Яковича. Щоправда, перелом має бути «свіжим», а не задавненим із наростами. Ну і, звісно ж, без розірвання спинного мозку. Бо це вже все...

Цікавлюся,  хто ж у родині стане наступним костоправом?

– Не знаю ще, – відказує Петро Якович. – Син помер, дочка не по тому. Маємо трьох онуків: двоє старших вчаться вже в університеті, а найменша – ще школярка. Чекаю, дасться знати…