Анастасія Миколаївна не любить спогадами повертатися у ті часи. Хоч минуло мало не сім десятків літ, а на серці досі жива рана. Бо нелегко матері було ховати своїх дітей. На очі навертається сльоза. Бабця втирає її краєм хустини й таки знаходить силу розповісти про своє нелегке життя і те, як біблійні Адам та Єва «благословили» її на здорових нащадків.

Розговорившись, згадує своє нелегке дитинство. Як у війну у 1941-му тікали від німців. Мати лишила хату й з трьома дітьми подалася до лісу. Знала, що там є схрон. У ньому сподівалася перечекати лиху годину. Але коли прибігла з дітьми, виявилося, що місця усім не вистачить.

– У тому схроні вже було одинадцять душ. А тут ще нас четверо. Кажу мамі: «Ви з меншенькими лізьте вниз, а я якось зверху примощуся», – згадує.

Але Насті заховатися не вдалося. Німці, які їхали танком, вгледіли її хустину. Зупинилися. Серце дівчини похололо, коли гітлерівець вхопив її за руку і дістав зі схрону. Зажмурилася від страху. А він… зняв з її голови хустину, пов’язав на жердину і міцно встромив у те місце, де ховалися селяни. Сказав, що тепер жоден танк на них не наїде.

– То я за його весь час молюся, – каже бабуся. – Яка ж то добра людина! Він спас цілий схрон – п’ятнадцять душ.

Коли повернулися додому, хати вже не було – спалили. Мама стала з дітьми на згарищі і з докором глянула на німця, що стояв неподалік. Той зрозумів її погляд без слів, став виправдовуватися: «То не я, матко, то война». Тоді пішов до своїх і повернувся з цілим оберемком хліба. На кожному буханцеві була витиснута дата – 1939 рік. Приніс також п’ять пачок маргарину та кілька кілограмів цукру. Так вибачався.

Пригадує жінка й те, як прийшли «совєти» і стали відправляти молодь на Донбас. Анастасія Миколаївна дуже не хотіла з дому їхати, тому записалася на рік молодшою. Не забрали. Але довідалися, що має кілька класів польської школи, тож делегували до Львова на курси підвищувати свій фах. Пізніше направили дівчину на роботу – описувала майно родин, котрих примусово вивозили з Волині.

– Я не могла спокійно того робити. Думаю, хоч би який замуж трапився, аби не мучитись на такій роботі. А тут мене направляють у Кисилин. Там і познайомилася зі своїм Андрієм. То було взимку, а у травні зіграли весілля, – згадує жінка.

Розповідає, що чоловік дуже гарно танцював. Цим, певно, найдужче вразив Анастасію. Вона не приховує, що у своєму селі мала залицяльників, один хлопець особливо проявляв до неї симпатію. Але не захотіла з ним на рушничок стати, бо… на фронті отримав поранення в ногу, накульгував. Бідкається, що через те, певно, має гріх і на старість сама на «кулях» (милицях) ходить. До речі, минуло стільки літ, а колишній кавалер й досі через спільних знайомих Настазі (так лагідно називає Анастасію Миколаївну) вітання передає.

Уже дванадцять літ як овдовіла, а бабця й досі згадує своє весілля. Як батько возив до Луцька два мішка зерна, щоб продати і набрати тканини на сукенку. Вбрання вийшло дуже файне, що ще аж п’ять подружок його зичили! Й досі воно лежить у куфрі як пам’ять (з радістю б і мені його показала, та не здужає вже йти на інший кінець хати, аби його пошукати).

Доля стала посилати молодій сім’ї випробування за випробуванням.

– Перша наша доця народилася ніби здоровою: така кругленька була, гарненька. Як ми тішилися! Але була зима, і вона, певно, застудилася. Мала всього шість тижнів, коли померла… – ледве стримуючи сльози, розповідає жінка. – За рік синочок знайшовся, народився якраз на Пасху. Місяць пожив – і знову нема.

Анастасія Миколаївна пережила тоді дуже сильне потрясіння, але невдовзі після другого похорону знову відчула, що вагітна. 

– Тоді мені хтось сказав: «Як дітки не годуються, назвіте наступне немовлятко іменем одного з перших людей – Адамом чи Євою». Ми з чоловіком так і зробили. Так на світ з’явилася спочатку наша дочка Єва, потім і син Адам. А тоді ще й найменшенька, Надя. Усі дітки добре годувалися й повиростали хорошими людьми, – гордиться бабуся.