Місцеві волинян не чекали, бо досі хочуть в «ДНР»

 

 

Волинь відправила на схід будувати захисні споруди своїх кращих будівельників. І вони впоралися. Хоча робили не зовсім звичну роботу – у повсякденному житті будують не укриття, опорні пункти, бліндажі, а будинки. 

– Коли постало питання їхати у Донецьку область, робити це нікого не змушували – працювати поїхали добровільно, – розповів директор ТОВ «Житлобуд-2» Леонід Стефанович. – Наших було 27 чоловік. За фірмою закріпили п’ять об’єктів з 10, що будувала Волинь. Ми працювали у двох районах – Володарському і Маріупольському. Впоралися з поставленими завданнями одними з перших. На руках маємо підписані акти прийому-передачі, уже й ключі військовим віддали. А Президент на наші об’єкти випадково потрапив. «Показовими» були ті, що споруджувала Донецька область. Але вони виявилися неготовими – їх просто не будували. Нашу ж роботу оцінили належно, хоча із зауваженнями. Так що, можливо, доведеться дещо доробляти. 

З розмови стало зрозуміло, що у недоробках винні не будівельники, а застарілі проекти військових споруд. Вони не мінялися десятиліттями і розраховані на солдатів, які ходять у шинелях. У нинішніх же вояків – бронежилети, і в окопах шириною 70 сантиметрів вони можуть просто не розминутися. Загалом же маскувальні укриття для танків, опорні пункти для снайперів, бліндажі для солдатів надійні. А працювали у надзвичайно складних умовах. Буквально за декілька кілометрів вибухали бомби, на полях у будь-який момент можна було на міну нарватися чи на нерозірваний снаряд від «Граду», а над головами ворожі безпілотники літали. Окрема історія – ставлення місцевих. 

– Я ще такого у своїй практиці не бачив, – обурюється Леонід Степанович. – Хлопці там були 61 день. І жодного разу керівники місцевих райдержадміністрацій навіть не поцікавилися, що ж ми тут робимо, чи потрібна допомога. Мовляв, то не їхня справа. Зате Президента першими приїхали зустрічати. Чому ми своїх хлопців відправили? Бо їхні не захотіли працювати. Сидять без роботи, держава платить їм допомогу по безробіттю, а укріплення будувати – ні. Там місцевий тільки механізатор і екскаваторник були. 

– Ми жили у Маріуполі, у мікрорайоні «Восточний», який взимку обстріляли, їздили на роботу щодня і за 20, і за 40 кілометрів. Працювали по 12-13 годин без вихідних, – додає начальник виробничої бази підприємства Сергій Шалагін. – Так от, місцеві нас питали, чого ми сюди приїхали. 

– Там люди зазомбовані, – під’єднується до розмови інженер виробничого відділу Тарас Шимків. – Ми жили у гуртожитку, там супутникова антена налаштована на три канали. І всі – російські. Відповідні й настрої. Розповідали, що коли торік проводили референдум, то 92% проголосувало за «ДНР». А 9 травня вони всі чекали наступу «своїх» військ на Маріуполь. Керівники міліції, прокуратури, інше начальство виїхали з міста того дня. 

– Я поранив ногу, звернувся в лікарню, – розповів водій Андрій Шевчук. – Принципово розмовляв українською. Перш ніж отримати допомогу, почув у свою сторону масу запитань – чого ми сюди приїхали, чого псуємо їхні землі і знищуємо посіви і т.д. А ще якось зайшли у магазин і крикнули: «Слава Україні!» Так продавець розвернулася й пішла.

Хлопці кажуть, що дуже багато маріупольців взагалі виїхали з міста – на вулицях мало машин, а вечорами у багатоповерхівках тільки де-не-де у вікнах горить світло. Та й з продуктами у магазинах у них не дуже – такого достатку, як у нас, немає. Доводилося навіть домовлятися з продавчинею, щоб хліб їм залишала, бо поки приїдуть з роботи – розкуповували. Хоча, зізнаються, хліб там несмачний, кришиться в руках – куди йому до волинського! Велика проблема і з водою – з крана пити не можна, купують по 70 копійок за літр. У селах її раз чи два на тиждень подають, – тож заповнюють нею усі каністри і бідони. Загальний висновок, який зробили волиняни: люди там живуть гірше, ніж наші, хоча й зарплати отримують вищі – середня платня у Маріуполі шість з половиною тисяч гривень. Але місцеві кажуть, що це мало.  

Серед позитивних вражень – на полях неймовірна кількість дичини. Зайці та фазани буквально пробігають під ногами. Це завдяки тому, що три роки тому у донецьких степах було заборонене полювання. 

А ще волиняни кажуть, що готові знову їхати на Донбас, аби будувати. Добровольці уже навіть заяви в дирекцію подали.