«Мій ідеальний глядач – моя мама»
Перше враження від того, що стою на подвір’ї, де бігав і ходив цей геніальний актор, сиджу на тій лаві, на якій він теж колись сидів, і розмовляю з його рідною(!) сестрою – малоймовірний факт. Бо для мене Іван Миколайчук – то людина від Бога, аристократ українського духу, який у фільмах не грав, а розкривав навстіж свою душу (і так, мабуть, було дано вже долею, що перша його роль – Тарас Шевченко у фільмі «Сон», 1964 рік). Лише згодом усвідомлюю – так, це і є ота хата в селі Чорториї, де народився й виріс Іван Миколайчук. Отой, колись найрідніший для нього клаптик землі!
– Ріс Іван, як і всі діти, особливо й нічим не виділявся, – згадує пані Фрозина, сестра покійного Івана Миколайчука (вона старша від нього на 10 років), яка гостинно приймає нас у батьківській хаті. – Спокійним був. У дворі часто збиралися сусідські діти, він ніколи ні з ким не бився. Але вже дитиною мав хист до того, щоб когось вдати. По війні у нашій хаті часто збиралися сусіди. Мама тоді завішувала хустками вікна, аби хто не вгледів, і під свічку тато читав «Кобзаря» (ще дореволюційне видання, у якому слово Бог друкували з великої літери – авт.), оповідання про гетьманів чи псалми й пророцтва з Біблії. А вже коли усі порозходяться, тоді Іван показував, як той чи інший вуйко говорив або як вдень сварилися баба Маруся й баба Катерина. І в нього то так добре виходило, що інколи й получав від тата по потилиці...
В сім’ї Миколайчуків народилося десятеро дітей. Іван дуже шанував своїх батьків, а до мами він ставився з особливою любов’ю. Недарма режисер Сергій Параджанов, який відкрив світові талант Миколайчука, сказав: «...Іван учив нас, як треба любити свою землю і своїх батьків».
Його мама Катерина закінчила ще румунську школу. Якою радістю було для буковинців, коли 1923 року румуни дозволили у школах два рази в тиждень вивчати українську мову. Мама Катерини бідкалася, де взяти двом донькам підручники. Продала «телє», але на ті гроші вийшов лише один. Пішла до директора школи й запитала: «Домуле, може, дівчата якось разом вчилися б з однієї книжки». На що почула: «А чи зможуть ваші дівчата однією сапою разом сапати?» Довелося стягуватися й на іншу. Отож, Катерина була грамотною жінкою. Пізніше, вийшовши заміж за Василя, вона навчить грамоти і його. Батько Івана, знаючи добре румунську й українську мову, отримав непогану посаду – він усе життя пропрацював прохідником на залізниці Чернівці – Вашківці – Вижниця.
Коли 1940 року на Буковину прийшла більшовицька комуна, сім’ю Миколайчуків заставили записатися у колгосп. Під дулами пістолетів забрали всі три гектари землі, сад. З комори вигребли вовну, яйця, м’ясо – все до ниточки. Залишили тільки шість соток землі. Багато односельців тоді лягали під колеса тракторів. Страшний голод 1947 року ця сім’я пережила тільки дякуючи Богу й корові-годувальниці. Бо єдині на усі Чорториї жорна, які були у Миколайчуків, опломбували – «без дозволу радянської влади жорнити не мали права».
Катерина і її чоловік Василь завжди поводилися гідно. Ота гідність і внутрішня свобода, напевно, передалися й дітям. Відчуваю це навіть в розмові з пані Фрозиною – вона теж варта пера. Гортаю альбом, дивлюсь знімки, що на стінах, – на мене з фотографій уже покійних Катерини та її сина Івана дивляться одні й ті ж самі глибокі очі своїм спокійним розумним поглядом. Обличчя Івана Миколайчука вражало завжди: красиве, вільне, горде. Пізніше Іван скаже: «Мій ідеальний глядач – моя мама». Бо хто, як не вона, могла зрозуміти свою дитину: що боліло їй, те боліло її дітям. Четверо з них їй довелося поховати – можна лише уявити пережиті материнські страждання. Баба Катріна (так її називали у селі), мати геніального сина, померла два роки тому, проживши 90 років. Її син Іван – 46.
Московського сценариста Іван виставив з квартири
Іван, аби стати артистом, спочатку подався на навчання у Чернівецьке музичне училище, потім навчався в театрі-студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. А у 1961-65 роках – в Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. В житті нічого не буває випадково. На роль Палійчука був затверджений актор Юхтін. Режисер Віктор Івченко, вчитель Миколайчука, просив Параджанова: «Подивись, у мене є такий хлопець...» Параджанов, йдучи зі студії і почувши, що той хлопець прийшов на проби, кинув режисеру Юрію Іллєнку: «Подивись». Коли той лишень глянув, як одягає Іван гуцульський одяг, коли побачив його в ролі, то вигукнув, що то «фантастична автентичність». Він заставив Параджанова вернутися. Так студент-другокурсник Іван Миколайчук отримав роль і світовий успіх у фільмі «Тіні забутих предків» (сценарій написаний за однойменним твором Михайла Коцюбинського), що був вибухом у кіно. То було відродження українського поетичного кіномистецтва, заснованого ще Олександром Довженком – недарма Параджанов отримав диплом з його рук. Відтоді Іван Миколайчук став, є і буде символом українського національного кіно (для мене таким символом ще залишається Іван Гаврилюк).
Про нього заговорив світ (цей фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на фестивалях у 21 країні!), але водночас Іван Миколайчук потрапив у немилість до комуністичних ідеологів, отримавши згодом клеймо «націоналіст». Після показу цього фільму в кінотеатрі «Україна» 1965 року, коли київська інтелігенція виступила з актом протесту проти гноблення українських митців у тюрмах (відомі в історії «шестидесятники»), цей фільм зняли з прокату. На жаль, доля багатьох інших українських самобутніх фільмів при совєтах була такою ж.
За своє коротке життя Іван Миколайчук виконав 34 ролі («Анничка», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою» і т. д.), написав дев’ять сценаріїв та зняв два фільми. На жаль, при совєтах ми мали змогу побачити лише якийсь десяток фільмів, у яких він знімався – решта лежали під забороною.
Таке ставлення до України, її традицій, пісень, мови дуже гнітило волелюбну Іванову душу. Згодом цей «неблагонадійний націоналіст» зрозумів, що за ним пос-тійно пильнують «кагебешники». Його талант зазнає утисків, Івана поступово «відлучають» від кіно. Настрій, біль Іванової душі добре відчувають рідні, коли він приїздить до батьківської хати. «Нема України, нема України, – виривається тут у нього. – Румуни гнітили тіло, а москалі вбивають душу».
Але його було важко зломити. Він і не прогинався, як це вміють «талановиті» наші земляки. Якось до нього завітав московський, тепер такий відомий (!), кіносценарист Віктор Мережко (до речі, ріс в Україні, навчався у Львові). Дружина Івана Марійка звернулася до нього українською мовою, а той здивувався і «папрасил»: «Прошу, говорите на нормальном языке. Я уважаю украинскую песню, но это ваше наречие…» Договорити йому Іван не дав: «Тих, хто не поважає моєї мови у моїй хаті, прошу негайно вийти!» Ця ситуація ще більш ускладнила творче життя відвертого Івана Миколайчука, який не сприймав приниження, фальші й лукавства.
Коли він нарешті отримав у Києві квартиру, то запросив у гості маму. Вона забідкалася, що немає «світської святошної сукні». На що Іван сказав: «Мамо, я хочу, щоб Ви приїхали у тутешньому Вашому вбранні». Катерина одягнула святошню горбатку (буковинська спідниця, нижній кут якої загортається доверху), запоясавши її боярком, на блузу накинула киптарка (безрукавку) і поїхала з Іваном, взявши ще й тайстру (сумку через плече). В Києві на вокзалі на неї, зрозуміло, оглядалися, а одна міщанка навіть завбачливо сказала: «У вас спідниця задерлася». Іван відповів: «То так має бути», взяв тайстру на плечі, та й пішли, незважаючи на прискіпливі погляди.
У рік його смерті в Чорториї вперше прилетіли лебеді...
Сценарій «Білий птах з чорною ознакою» Іван Миколайчук писав, готуючи роль повстанця Ореста для себе. Але «ідеологічні мужі», що прискіпливо стежили за його творчістю, заборонили йому цю роль – він був занадто відомим і популярним, щоб виступати у ролі «українського бандита». Йому дозволили зіграти брата Ореста – комуніста (цю роль він, напевно, справді грав, а не виконував). Іван погодився, аби хоч таким чином пролити промінчик на українську історію, яку тоді брехливо творили у Москві. Він дуже любив Україну, в яку вріс корінням, пущеним ще прадідами.
Так само Іван любив своє село. Тут, на батьківському дворі, він почав будувати новий будинок, але вже будучи хворим і знаючи, що життя підходить до кінця, благав родину, аби залишили стару батькову хату. Коли ж його Марічка привезла звістку, що хату таки розвалили (її з абсолютною точністю звели заново вже після його смерті), він тяжко зітхнув і вимовив: «Отак за хатою і відійде моя душа». І вона скоро відійшла – це сталося 3 серпня 1987 року. Але в селі кажуть, що вона повернулася знову сюди разом з білими лебедями: саме того року вперше на чорторийське озеро прилетіли ці білі птахи, про яких Іван писав сценарій. Вони й дотепер не покидають озеро, навіть тут зимують. У Чорториях їх так і називають – Іванові лебеді.
Якось, пригадуючи свою першу роль Тараса Шевченка, Іван сказав: «Немає більшої трагедії, мені здається, ніж бути генієм. Я, хвалити Бога, не геній. Але те, що я відчуваю в генії, каже мені: це найнещасніші люди на світі, тому що вони, як провидці, сприймають усе, вбирають все і боляче їм усе. І все в них кричить – уся несправедливість, усе зло на світі. Як витримати це? Яку треба мати душу? І тому ціна людини, рівень її – це, мабуть, рівень болю, який може вміститися в серці». Так може сказати лише та людина, яка це все пережила, якій так само несправедливість ятрить душу. Тільки Іван не знав, що для багатьох з нас він теж залишається Генієм, незважаючи, що при житті йому навіть не присвоїли звання народного артиста України. Лише після смерті присудили Шевченківську премію.
І коли готувала цю публікацію, мені здавалося, що його знають, пам’ятають і люблять усі українці, принаймні, в Західній Україні. Та яким болючим розчаруванням було почуте від молодих колег: «Іван Миколайчук нам невідомий». Зрештою, як вони можуть його знати, якщо екрани заполонили тупі американські фільми-монстри й примітивні серіали. То наша біда, що маємо 15 років незалежності, але стільки ж років не маємо українського національного каналу. Оте «УТ-1» – то лише пародія на український канал. Тому краще, як сказав Сергій Параджанов на 40-й день по смерті Івана Миколайчука, вже не скаже ніхто: «Шануйте, пам’ятайте і любіть це ім’я!»
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Чернівецька область
P. S. За перебування в Чорториях найщиріша подяка пану Ярославу Николюку і його дружині Роксолані.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Читайте також
Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...