Це «диво» тепер гасає по дворі й зветься Матвієм. Біляве і синьооке хлопченя росте на радість і втіху всій родині Данилюків. Із захватом слухаю неймовірну історію пані Наталії. Вона родом із сусіднього села, у Свинарині опинилася в невістках. От і рік вже прожили молодята, потім п’ять, сім, а дітей все нема. І добре живуть, у злагоді. Згадує Наталя Павлівна, як спочатку її постійно запрошували місити весільні короваї, а потім тихцем перестали. Бо хоч і щаслива вона у заміжжі жінка, але діток то нема. Одного разу навіть не пішла у школу на свято першого дзвоника. Не змогла. Того року в школу привели майже 15 першачків, половина з яких – діти тих, хто одружувався в один рік із Наталією. Минув час, і вона вже втратила надію, перестала чекати. Адже, здавалося б, все вже перепробувала. Був період біганини по лікарях – врешті ті, дивлячись на нормальні аналізи, просто розводили руками. Потім пішла по «бабках та знахарях», де чула багато різних версій: і що чоловік коханку має, і про родові прокльони. Але були й такі, хто вселяв надію. Як от одна жінка з Маневицького району із  переконанням: «Ще у тебе буде хлопчик, не переживай». Але роки спливали, і віра в її слова згасала. Наталя віддавала всі свої материнські почуття учням, з якими організувала неймовірний за розмахом драматичний гурток, та племінникам, які цілим кагалом з’їжджалися до них із чоловіком на літо. Носилися таким собі міні-табором і кликали Наталю… бабусею. Отака та доля її примхлива – стала бабусею раніше, ніж мамою.

А почалося все з того, що Наталю Павлівну, яка на лікарняному, напевно, ще жодного разу не була, у вересні почали турбувати груди. Зі скаргами на затвердіння пішла у районну лікарню. 

– Поверталася звідти вже зі сльозами – мене направили на обстеження в онкодиспансер, – згадує події майже трирічної давності Наталя Павлівна. – У Луцьку лікар стурбовано спитав: «А ви, часом, не вагітна?» «Та що ви, – кажу йому, – я просто така по-природі повна!» Не стала навіть пояснювати, що у мене і місячних вже десять років як нема. Але, слава Богу, ніякого онко у мене не знайшли і я, заспокоєна, повернулася додому. А потім… Це точно Бог мене так наштовхнув, не інакше. На початку грудня я зайшла в аптеку купити мамі ліки. І поки чекала дзвінка чоловіка, який мав мені продиктувати їхню назву, стала роздивлятися вітрини. В одній все для малюків: пляшечки, пустушки, креми… А у мене думка: «Боже, стільки всього, що я б у житті не розібралася. Може, це і добре, що мене така доля минула…» Перевела погляд на іншу, а там тести на вагітність. І знову думка: «От знаю про дві смужки, чула, фільми дивилася, а які ті тести насправді й не бачила!» І тут ніби мене якась невидима сила штовхає до віконця – і я скоромовкою прошу тест. «Який?» – «Будь-який, а інструкція є?»  Аптекарка хмикнула, що там великого розуму не треба, і простягнула мені пакетик. Не повірите, але я про нього ледве згадала наступного дня. Ну пішла, зробила і через три хвилини очам своїм не повірила: на тесті проявилося дві червоні смужки. Дві! У мене зашуміло в голові, і я нажахано витріщилася на цей тест. «Не може бути! Зіпсований чи що?!» Та у мене ледве не стався серцевий напад, бо ж купувала тест заради цікавості. Виповзла з туалету, кинулася перед іконами на коліна: молюся і реву. Чоловік зайшов до хати: «Ти чого?» – «Треба мені!» Він так злякано на мене подивився, але нічого не став допитуватися. Лише потім я взнала, чому він так реагував. Подумав, що я дізналася про рак, і боявся почути від мене ту гірку правду. У той же день поїхала до гінеколога. Через сльози кажу: «Я хочу, щоб ви мене подивилися, бо мені здається, що я вагітна». Він так відсунувся, зміряв мене поглядом із ніг до голови і відправив на УЗД. А той дивився, дивився, а тоді каже: «Нічого вам не скажу. Їдьте в Луцьк, у центр планування сім’ї, там кращі апарати». Наступного ранку я зробила вже інший тест. І знову – дві смужки. І ще не вірю! Першим автобусом приїхала в Луцьк. Даю направлення, лягаю на УЗД. А там аж два монітори: один для жінок, у другий дивиться лікар. Я глянула у той, що переді мною, там ніби якийсь фільм документальний, дитинка ворушиться, і думаю: «Це ж, певно, заставка, реклама». Далі чую, що лікарка починає говорити медсестрі про третій триместр, якісь цифри називає. І тут я не витримую: «Ну що, є там у мене щось?» Треба було бачити очі лікарки. Вона аж підскочила від несподіванки: «А ви сумніваєтесь?!» А потім ще більш здивовано: «У вас хлопчик і… і через два тижні ви йдете в декрет!»

Напевно, не піддається опису той період, коли жінка дізналася про вагітність. Сльози, шок, радість. Сказала чоловікові – той онімів і кілька днів не міг прийти до тями. Адже він вперше мав стати батьком у 52 роки. Постійно згадувалася розмова між подругами, коли вона зронила: «Це було б дуже жорстоко – завагітніти в 45 років і постати перед вибором». Наталя Павлівна впевнена, що це тільки Божа воля: вона ні сном ні духом, як то кажуть, не здогадувалася, що вагітна вже майже сім місяців. А коли дізналася – права вибору вже не мала. Під серцем носила дитя.

Можна сказати, що мамою наша героїня стала буквально за 25 днів. Саме стільки часу минуло від 4 грудня, коли дізналася про вагітність, до 29 грудня, коли народила. І знову на поміч прийшло Боже провидіння:

– Кілька тижнів я пролежала у лікарні, під наглядом, а потім мій лікар Мирослава Зіберт стала готувати мене до виписки. Адже народжувати мала аж 1 березня, – розказує  Наталя Данилюк. – 29 грудня мені «стукнуло» 45 і я везла колегам-подругам тортик. Торби зібрала, чоловік чекав, щоб зустріти. В останній момент нас, вагітних, направили на якийсь доплер-тест. Та стояти не може, у тої ноги спухли, комусь спина болить, а мені – нічого! Я ще всіх пропустила попереду, пройшла той тест і понесла результати лікарці. Але Мирослава Йосипівна, щойно відкрила карточку, схопилася із диким криком: «9 балів! 9 балів! Анестезіолога в операційну, негайно!» Боже, що тут почалося: крик, ґвалт. Лікарка кричить вже у коридорі, медсестри намагаються запхнути мене на каталку. Я, боячись її зламати, лементую, що сама дійду… Коротше кажучи, через 20 хвилин мене прокесарили – і народився Матвійко. А тест показав, що ще кілька хвилин – і він би вдушився в животі на смерть…

Потім був період хвилювань за здоров’я малюка, якому довелося ще місяць відлежати в реанімації. Там його й охрестили. Але зі всіма проблемами справилися і додому Данилюки поверталися вже утрьох. 

«Диво» їхнє росте і радує. Гладить матуся його біляву голівку і тихо зізнається: «А тепер моя найбільша мрія – спекти сину коровай на весілля…»