– Найперше важливо про сумну подію повідомити парафіяльного священика. Він може відразу приїхати й відслужити заупокійну літію – помолиться за душу спочилого раба чи спочилої раби. Є традиція біля померлого читати псалтир. Це робиться для того, щоб втішити родичів, підбадьорити їхні сили, – говорить отець Андрій.

– Кажуть, не прийнято, щоб покійник вночі сам лежав у кімнаті. Хто має бути поряд? – запитую.

– Постійно бути біля покійника не обов’язково. Це радше робиться для того, щоб люди могли більше помолилися за нього. Але слід пам’ятати, що рідним треба мати силу наступного дня відбути поховання, тож мають хоч трохи відпочити.

Священик розповідає про обов’язкові речі, яких слід дотримуватися.

– Існує звичай обмивати покійника. Він досить древній. Омовіння символізує те, що людина у своїй чистоті постане перед Господом. Так само, як і світлий одяг, – пояснює священик.

Разом з тим розповідає, що нині непоодинокі випадки, коли мерця підфарбовують. Це зайве.

– А що обов’язково класти в труну?

– Тут теж не потрібно доходити до крайнощів, щоб гріб не перетворити на своєрідну посилку. Кладуть коробки цукерок чи пачки цигарок, бо «покійний при житті любив». Один священик з Білорусі знайшов у труні металеву косу. Запитав, навіщо ж впхали її покійнику? Відповідь ошелешила: «Щоб не встав». Насправді потрібно класти подушку (колись люди самі собі її готували «на смерть» – набивали травами, які особисто збирали та сушили). На груди людині вішається натільний хрестик, у руки вкладається іконка. Більше в труні нічого не має бути, навіть штучних квітів. Хіба взуття, якщо з якихось причин його не можна взути на ноги.

Те, що до чину похорону додаються різні забобони, пов’язано з віруваннями наших предків-язичників, пояснює священнослужитель. Скажімо, завішування дзеркал. Люди вірили, що душа, яка вийшла з тіла, може застрягнути у задзеркаллі, а потім з’являтися і лякати людей.

Тож старалися огородитися від смерті різними способами. Десь бояться дивитися на покійника через вікно, а десь й взагалі підходити до нього.

– Найбільше із забобонами знайоме сільське священство – там особливо процвітають такі речі. Скажімо, коли я прийшов на парафію, то боровся зі звичаєм «качати» на порозі труну. Питав, чому це люди роблять? Кажуть, так прощаються з людиною. А під час чину похорону ми хіба не молимося, не прощаємося?

Цікавлюся, чому померлій людині зв’язують руки та ноги.

– Ці шнурівочки мають суто практичне значення – аби не рухалися під час таїнства похорону, – пояснює. – Чи обов’язково їх знімати перед тим, як закривати труну? Ні. Люди роблять це, бо переживають, що насниться зв’язаний покійник. Так, злі духи можуть маніпулювати страхами людини й з’являтися під виглядом померлого, схиляти до недобрих вчинків. У таких випадках потрібно звернутися до священика. Подібний сон може свідчити про те, що людина мало проявляє любові до покійника, душа померлого потребує молитви. Шнурівки, якими були зв’язані руки та ноги, а також рушники, якими опускають труну, краще теж кидати в яму, аби тліли у землі й не було ніяких маніпуляцій з цими речами (говоримо про тих, хто товаришує з нечистими силами).

– А де ставиться хрест на могилі – у головах чи в ногах? – це одне з питань, яке найчастіше викликає суперечки.

– Знаєте, я досліджував це питання. І скажу вам, що однозначної відповіді немає. В українській традиції прийнято ставити хрест в голові. У російській хрест ставлять в ногах, аргументуючи це тим, щоб під час другого пришестя Христа, вставши, людина глянула на хрест і йшла до Бога. Насправді, немає різниці, де ставити хрест, важливо, якою це була людина, які діла по собі залишила, з якою душею прийде на Суд Божий.

Запитую, як священик ставиться до ритуальних новинок – трун з кондиціонерами та телевізорами.

– Тіло є порох, воно тлінне, тому рано чи пізно все одно розкладеться. Краще ті кошти віддати на добру справу. Скажімо, попросити, аби церковна спільнота помолилася за упокій душі. Від цього користі буде значно більше.

Похоронних «приколів» можна почути немало. Скажімо, як покійників «заземлюють». Один з таких випадків стався у Білорусі. Аби тіло не так швидко розкладалося, рідні вирішили прив’язати до пальця покійного мідний дріт, а другий його кінець причепити до батареї. Звісно, від процесів розкладу тіла це не вбереже. Або, буває, що рідні, котрі перебувають далеко й відсутні на похоронній процесії, прощаються з покійником по телефону. Це теж нонсенс – краще подати заупокійну записку до церкви.

Отець Андрій розповів ще один чудернацький випадок, що стався з молодим священиком, який тільки заступив на парафію. Він ще не встиг познайомитися з усіма місцевими традиціями, тому й потрапив в «історію з млинцем» – таким собі білетиком в рай для покійника.

– Звершив отець таїнство похорону – запрошують його на поминальний обід. Сів за стіл і бачить: у тарілці млинець лежить. Подивувався, чому ж не коливо. Люди відповіли, що то в них така традиція. Священик з’їв, але впродовж усієї трапези йому не давало спокою питання, з чим це все пов’язано. Тож коли селяни почали розходитися, він тихенько поцікавився у рідних, що то за страва і хто її готував. Від відповіді мало не гепнув з лави. Виявилося, що «останній млинець» печуть рідні померлого і кладуть покійнику на лоба на цілу ніч. Мовляв, якщо батюшка його першим з’їсть, то душа відразу у рай потрапить. Зарікся священик, що більше на похорон з такими «традиціями» не піде. 

А важливим на поминальному обіді справді є коливо. Воно має символічне значення, адже знаменує майбутнє воскресіння мертвих. Бо зерно – це зародок життя, а мед чи цукор, яким його підсолоджуємо, символізує майбутній солодкий, блаженний стан, в якому ми, віримо, будуть перебувати наші рідні, за яких молимося.

Наостанок священик нагадує  слова зі святого писання: «Пам’ятай про день смертний – і ніколи не згрішиш». Бо мусимо дбати про своє спасіння, проживаючи тут, на землі, творячи добрі діла.