30 серпня 2014 року вранці Катерина Андріївна Бірюкова ще говорила з сином. 

– «Мам, я спішу, передзвоню потім», – були останні його слова, – змахуючи з очей сльози, розповідає жінка. – А вже ввечері Ромині друзі зателефонували старшому сину і сказали, що його більше немає…

Легка посмішка торкнулася уст мами, коли вона дістала сімейний фотоальбом. На всіх фотографіях Роман у колі родини і друзів, яких мав багато. У хлопця – завжди посмішка. А ще купа знімків, де він з різною живністю – котами, собаками, ящірками, конем… Дуже любив тварин. 

– Рому призвали у першу хвилю. Зідзвонювалися часто. Ніколи ні на що не скаржився. Завжди у нього було все добре. Хоч знала, що тяжко там. Спека, а хлопці окопи риють… Та й з харчуванням не шикували. Передавала через волонтерів передачі. Щавель закатаний, дуже зелений борщ любив. Одного разу тільки попросив: «Мам, постав три свічки за упокій». Пізніше дізналася, що командира їхнього тоді убили.  

Достеменно як загинув син, мама не знає. Кажуть, машиною наїхали на міну. Найближчий Ромин друг із Володимира-Волинського нічого не захотів розповідати. Він весь сивий стояв на похоронах – сьомого побратима хоронив. Хлопці сказали лише, що Рома додому мав їхати: відпустку спеціально підлаштував так, щоб потрапити на день народження свого діда, якого обожнював, і на заручини старшого брата. 

– «Сюрпрайз» хотів зробити, – гірко всміхається мама. 

Забирати Рому вона поїхала на схід сама зі своїм братом. Впізнала сина по натільному хрестику і нижній губі.

– Ще кисті рук були не обгорілі, мати руки свого сина завжди впізнає, – тихим голосом промовила жінка. – Більше нічого «живого» не було – обгорів весь. 

Ті страшні дні згадує, як справжнісіньке пекло. Це навіть уявити не можна, що відчуває мама, якій віддають мертвого сина у брудному целофановому мішку. Вона 100 гривень дала працівнику моргу, щоб дав чистий пакет. 

Але Катерина Андріївна на долю не нарікає – вона все ж таки впізнала свого Рому і забрала додому. Сотні інших українських матерів цього зробити не могли. Їхніх синів хоронили як безіменних, і через багато місяців привозили додому у цинкових трунах.   

Втрата сина – це ще не все, що довелося пережити жінці. Після Роминого похорону вона стикнулася з небаченою наглістю його біологічного батька Бірюкова Ростислава Валентиновича.  

У Катерини Андріївни три сини. Піднімала їх на ноги практично сама. Адже після народження двійнят – Роми і Руслана, їх батько покинув сім’ю. Синів, може, двічі бачив – в пологовому і коли їм було років по три.  Працювала тяжко. Спочатку на заводі СТО, м’ясокомбінаті, зараз – на хлібозаводі. Мала влітку по 2 гектари буряків. Ставити синів на ноги допомагали дід з бабою. Від їхнього ж біологічного батька не було ніякої підтримки. За несплату аліментів чоловік навіть у тюрмі сидів.

– Рома в Запоріжжі, де він живе, три дні стояв. Ні разу не прийшов побачити. Коли син загинув, повідомили йому, що похорони 4 вересня. Сказав на те: «Мне там делать нечего». А шостого вересня у його пасинка весілля було. Гуляв. За грішми ж приїхав: «Я отец, право имею». Бог йому суддя.

Воно то так, але ж це не єдиний випадок, коли так звані батьки, які знати не знали своїх дітей, отримують від держави солідні грошові компенсації. Де справедливість? Чому цим виродкам дозволяють наживатися на крові своїх синів, яких вони практично не бачили? Щоб такого не було, треба лишень внести зміни у законодавство.   

…Рік минув, а мама не може змиритися зі смертю сина. Болить. Хоча в житті Катерини Андріївни очікуються і радісні події – от-от у старшого сина має народитися донька – перша внучка. Знайшов пару і одружується Руслан…

– Дивлюся, весна прийшла, літо. Його брати, однокласники женяться, дітей народжують, а для Роми все скінчилося… Йому ж тільки 23 було...

Він часто приходить уві сні до свого брата Руслана. А нещодавно приснився сусідці і просив передати мамі, що дуже її любить.  

 

 

 

Через рік після Іловайського котла повернувся додому у цинковій труні, накритій жовто-синім стягом, нововолинець Іван Ганя. 

Коли на сході минулого року почалася заворуха, Іван став активно допомагати військовим. Це його умілими руками була відремонтована не одна бойова машина 51-ї бригади. Після розстрілу волинян під Волновахою чоловік записався добровольцем у батальйон «Донбас» – він не міг прийняти того, що помирають синові однолітки – 20-річні хлопці.  

– Вибрав момент, коли мене не було вдома, і ще з трьома нововолинцями пішов у «Донбас». Спочатку був у навчальному центрі Нацгвардії у Нових Петрівцях, – розповіла дружина Олена. – Я навіть і подумати не могла, що він може бути на сході – чоловік мав проблеми зі здоров’ям. Свого часу довго працював в Уренгої (тому і отримав позивний «Сєвєр»), потім служив за контрактом у Югославії. Дістав хвороби. Але він був воїном по духу, і така «дрібниця» його не зупинила.    

Хлопці з «Донбасу» кликали його просто «дядя Ваня».

– Він був старший за нас і багато чого навчив, – згадує львів’янин «Олекса». – Мало хто мав бойовий досвід, а дядя Ваня спокійно, доступно показував і розказував, як треба поводитися зі зброєю. Ми дуже йому вдячні за науку як військову, так і життєву. Дуже спокійним був, веселим, добродушним. У бою прикривав хлопців. Він був кулеметиком. У бою за Лисичанськ захопили трофейний кулемет «Утес». Відчистив його, відремонтував. Коли при виході з Іловайська по батальйону почали стріляти, сказав хлопцям: «Проривайтесь, я вас прикрию». Він загинув від кулі снайпера. 

Довгий час Іван Ганя числився у зниклих безвісти. Дружина Олена дуже сподівалася, що він у полоні, що повернеться до них з сином.

– Від нього ніколи не пахло дорогими парфумами, більше соляркою і бензином. Але з ним було надійно, він був справжнім, таких зараз мало. Дуже не вистачає його підтримки. Голова розуміє, що збіглося ДНК, його вже немає. А серце відмовляється приймати. Не можу повірити, що мій Ваня, який міг знайти вихід з будь-якої ситуації, не зміг вийти з того котла.  

Олена з тих жінок, які нічого ніколи не просять. Вона каже, що у неї є руки-ноги і вона сама може заробити на життя. Тому і не оббиває пороги та не вимагає якихось преференцій. Хоча на руках має всі документи на оформлення відповідного статусу і отримання матеріальної допомоги. 

Жінку дуже обурив лист, який вона отримала у квітні від Обухівської міської ради. У ньому повідомлялося, що розглянули звернення Івана Гані щодо виділення «земельної ділянки для містобудівних потреб» і задовольнити її «не мають правових підстав».

– Мене просто трусило. Я зателефонувала в Обухів і попросила показати оригінал тої заяви. Обухів – це ж під самим Києвом, земля там дорога. У міській раді не змогли знайти заяви. Що це за махінації? Ваня був таким, що свою останню сорочку віддасть, а чужого не візьме. Це ж ким треба бути, щоб спробувати нажитися на його імені?

Похоронили Героя у рідному місті, в якому він прожив усе життя.