Фермерством Володимир Колбач займається з 2000 року. Коли почали розпадатися колгоспи, забрав свій пай, батьків та материн – і став господарювати. Згодом орендував землі в інших селян. 

– Починати було важко. Купив коня, через кілька років заробив на трактора, комбайна, – розповідає чоловік. – Вирощене в основному збуваємо на базарах. Частину пшениці здаємо на комбінат хлібопродуктів. Щоправда, зараз лежить близько 50 тонн зерна. Ціна на нього така, що й продавати не хочеться. У збитках не лишаємося хіба що тому, що стараємося все робити власними силами, не наймаємо працівників. Сіємо всього потрохи.

Цьогоріч Володимир Колбач посіяв три гектари цукрових буряків.  Попередніх років, каже, засівали п’ять. 

– Вирішили посадити більше картоплі, а раптом щось заробимо, – каже Колбач. – Щоправда, минулого року за бульбу вторгував тільки завдяки тому, що сам  вивозив її на південь.  Якщо порахувати, скільки треба затратити, аби щось виросло, то сільськогосподарська продукція в результаті коштує копійки. Це ж і насіння треба купити, і добрива… От візьміть, мішок селітри коштує майже 500 гривень, а щоб буряк гарно ріс – на гектар треба дати хоча б мішків шість… Цукрові буряки здаємо на завод в обмін на цукор, яким потім розраховуємося з людьми за оренду паїв. Залишки продаємо. Цукор – такий продукт, який довго не псується, роками стояти може. Буває, як немає вдома ні копійки – продав мішок, і вже є на соляру, щоб поле виорати. На зерно розраховувати не варто, збут іде кепсько.

Секрет же гарного урожаю, каже Володимир Євгенович, доволі простий: якщо добре підживити корінь, вчасно обробити, то й результат тішитиме. Постійно спілкується з фермерами, які мають більше досвіду в цій справі. 

– Працюючи, сподіваємося тільки на себе, – завершує Володимир Колбач. – На державу немає чого сподіватися. Чесно кажучи, навіть ніколи не цікавився, чи існують якісь державні програми підтримки самозайнятих селян.